Пролог

Багато чи мало три роки? Певно, що багато, вважала Серафима. Час з’їдає навіть найсильніші почуття. От і її кохання вкрилось патиною, стало чимось звичним, якоюсь потаємною її частиною. Воно звісно не розчинилось у вирі подій, але тієї гостроти відчуттів, що на початку вже не було. 

- Та усміхніться, вже, - Ніна занесла тацю з різними притирками і фарбами. – Давайте вам щоки зарум’янимо? 

- Облиш, - дівчина відійшла від вікна, де задумливо роздивлялась осінній пейзаж. Сірий похмурий день, затягнуті в золото верхівки дерев, дим з пічних труб, що тягнувся в небо  і наче згущував хмари. 

- Не на бал, а наче на поминки збираю, - бубоніла покоївка. – Гляньте який серпанок. А на весільну сукню казали ще тонший буде, немов ниточки павутиння. І з золотими нитками в вишивці.

- Я цю сукню вже сто разів бачила, - відмахнулась Серафима.  – Я її стільки приміряла, що мене вже нудить. І від кольору і від  фасону і від... всього.

- Що ви як маленька? – Ніна сплеснула руками. – Свати вже скоро приїдуть, ну ж бо, повертайтеся.

Молода графиня покірно підняла руки, дозволяючи покоївці одягнути на неї бежеву сукню, зшиту за останньою модою. З короткими пишними рукавами, прикрашеними атласними стрічками, тонко підкресленою талією, і кількома шарами в спідниці. Від товстішого підкладу до тонкого серпанку зверху. Здавалось дівчину оповиває золотаво-бежева хмаринка, яка пасувала до її сірих сумних очей.

Покоївка застібала крихітні перламутрові ґудзики, поки Серафима байдуже дивилась на заготовлені рукавички, що сиротливо лежали на простирадлі. Себе вона почувала такою ж сиротою. Покинутою і зрадженою.

- А тепер зачіску, - продовжила щось щебетати покоївка. Дістала між різних банок-склянок букетик квітів. Всадила Серафиму біля дзеркала, і почала розчісувати довге каштанове волосся, все щось розповідаючи то про гостей, то про те, які страви нова кухарка готує. Наче Серафима не знала, хто сьогодні приїде, чи не сама узгоджувала перелік страв.

І ніби про шлюб домовились ще місяць тому, але батько старої закалки, сказав, що без сватання шлюбу не буде. От тепер на потіху місцевої публіки Серафима і має з женихом розігрувати цілу п’єсу. Добре що хоч не наполіг ніхто, щоб Серафима по селянському звичаю піч колупала, поки свати будуть за неї торгуватися. 

- А давайте все ж рум’ян? – закінчивши майструвати на голові Серафими гніздо з квітами, що іменувалось зачіскою, Ніна знову потягнулась до таці. 

- Не треба, - Серафима зупинила покоївку. Сховала під сукню срібний ланцюжок з ажурним кулоном. Встала різко. – І так чудово все, дякую. Давай рукавички. 

Ніна засопіла як їжак, але сперечатись далі не стала. Допомогла одягнути господині рукавички і змахнула удавану сльозу:

- Які ж ви прекрасні.

Серафима нарешті усміхнулась. І вийшла з кімнати. Внизу ставало шумно. З’їжджались гості – тут тобі і суддя Пимоненко з дружиною Глафірою, і адвокат Микола Ханжусь, як паж біля них. І граф Портнов, керівник кадетського корпусу, сухий, як каланча.  І дружина з трьома дочками біля нього, всі як таранька сушена. Аркадій Фирман, власник фабрики з двома синами, які крутять носом біля дочок Портнова. Але їх батько строго налаштований породичатись з потомственим дворянством. 

Гості все продовжували прибувати. 

Але раптом все затихло, і стало чутно стук ковіньки. Це свати йшли крізь ряди гостей. Серафима придивилась. За сватів були губернатор Волошин з своїм помічником. Поверх чорних оксамитових фраків у них були навхрест зав’язані вишиті рушники. 

Барон Волошин зупинився перед графом Ясиновським, і заговорив про слід куниці, що привів до графського дому.

- Наш мисливець вправний, хотів ту куницю вполювати.

- Так де ж та куниця? – вдавано озирався граф. – Є у нас красна дівиця.

Губернатор зробив вигляд, що задумався. А його помічник, Прохор вступив у розмову:

- Ну раз у вас є дівиця, це значиться товар, то  у нас на нього купець. Парубок-молодець.

Гості наперебій вступили в розмову, розхвалюючи парубка і наречену. 

Серафима знайшла поглядом жениха. Красивий, як завжди. Гладко зачесане темне волосся, карі очі, кольору гречаного меду, вольове підборіддя, квітка в петлиці фрака. Дівчина усміхнулась. Він буде гарним чоловіком, жодного разу вона не чула від парубка поганого слова. 

- Так, а чи згодна сама дівиця? – нарешті здався під напором сватів Ясиновськмй.  –Спитаємо у неї.

Серафима виступила до гостей, м’яко усміхаючись і гордо несучи на голові корону з квітів.  В очах парубка спалахнув захват. Дівчина відшукала його поглядом, трималась за нього як за рятівний якір. 

- Згодна, - видихнула дівчина, вкладаючи пальці в долоню жениха. Тут же прибігла служниця, щоб подати Серафимі хустку з того самого серпанку, що викликав у Ніни захват. Серафима мала пов’язати її на руці в нареченого.

По залу раптом пробігся легкий вітер. І гості зашепотіли. Не відразу дівчина зрозуміла, що цей галас не стосується її і жениха. Біля дверей в бальну залу відбувалось щось незрозуміле. Серафима навіть почула здивований вигук від ховаючою обличчя за віялом графині Портновой:

- Як вона посміла до закінчення трауру приїхати.

Дівчина поглянула на джерело збентеження дворянства. На вході з нахабною посмішкою стояла баронеса Варлаховська. Вдова Варлаховська, чий траур ще не скінчився. Її бордова, як темна кров, сукня явно кидала виклик звичаям. Але гірше було не це, а її супутник. Аристократична блідість, підкреслена чорним фраком, чорна сорочка і біла шийна хустка. Дівчина ніби умисно чіплялась поглядом за одяг, щоб не дивитись на обличчя. Він буде засуджувати її вибір. Чого б інакше влаштував це показове явлення через три роки? Але Лука дивився незворушно, і по його юному, гладкому, ніби з мармуру, обличчю не можна було прочитати нічого.

Серафима відвернулась. І рішуче зав’язала хустку на руці графа Сперанського. Потім перевела погляд до його обличчя. Жених усміхався лагідною посмішкою. Її спину виморожував погляд стрига. Здавалося, він хоче проникнути під шкіру та заглянути в саме серце, перевірити, чи ще палає воно коханням до нього.