5

Лука не обманював себе, він розумів, що одному проти всього Гнізда йому не вистояти. Тому необхідно було знешкодити Верховного. А кров обраної… так, вона затягнула рани. Як і  повинно було бути. Проте якихось кардинальних змін парубок у собі не відчував. Його гнала скоріше необхідність – утримати від непоправного кроку Серафиму, захисти її, не дати Патріарху стати сильнішим.

- Ти, - варто було Луці розкидати міньйонів Патріарха, як князь Уласов ковзнув до нього тінню, вдавив кістлявий палець в груди, продавлюючи дірку в плоті. – Помри.

На Луку звалилась така сила гніву Патріарха, що він здригнувся. Плечі привалило, і здавалось увесь він розсипається на дрібні піщинки. Лиш мить, і він розсиплеться попелом під ноги своєму творцю.

Довгі секунди, відраховані зляканим серцебиттям Серафими, Лука стояв. Поки не зрозумів, що натиск слабне, і Патріарх розгублено опускає руку.

Лука не дав йому втекти. Вклався залишками сил в ривок, ввігнав пазурі в груди Верховному, зминаючи як старий пергамент шкіру, і рвонув до себе. В його пальцях билось чорне зморщене серце. З хрускотом кісток він вирвав цей клубок темряви.

Реальність зашурхотіла опадаючими метеликами. Вони падали, спалахували, і до землі долітали лише клаптики чорного попелу. Тільки між пальців стискалось і пульсувало чорне серце Патріарха. Що з ним робити Лука ще не знав й просто заховав до кишені.

Він очікувано не знайшов покоївку Серафими серед надгробків. Дівчину дурили – жоден із стриг не посмів залишити свою жертву і відволіктися на просту смертну.

Стриг повернувся до склепу. До світанку залишалось кілька годин, і треба було змерзлу Серафиму доправити до її будинку. Не вистачало ще, щоб дівчина захворіла.

Він впевненою ходою наблизився до склепу і завмер, помітивши злякані очі Серафими. Вона непорушно застигла, прикривши рота долонею й ніби стримувала крик, що виривався з грудей. Лука не хотів, щоб його дівчинка, рятівний промінчик, що витягнув з пітьми та зцілив черству душу, боялася його. Він розвів руки та зробив останні кроки, згріб її у свої обійми. Вона не пручалася, а лише тихо поставила маленькі кулачки на його груди й притиснулася до нього, шукаючи прихистку.

- Ти все бачила, - Лука на мить  стис губи, - тобі не варто боятися мене, я не зашкоджу своїй коханій. Нехай для інших я - чудовисько, але не хочу бути таким для тебе. Ти зможеш прийняти таку мою сутність?

Вона трохи відхилилася та поглянула на нього сірими очима. На її вустах з’явилася легка посмішка:

- Так, для мене ти - найкращий, і зовсім не чудовисько. Сьогодні я вважала, що втратила тебе і моя душа вила від безпорадності та болю. Зрозуміла – без тебе мені вже не жити.

Вона озвучила те, що так хотів почути Лука. Чоловік нахилився й не стримуючи своїх бажань, жадібно поцілував холодні вуста. Зараз він цілував не свою жертву, не джерело їжі та сили, а ту, що змогла оживити його мертве серце та пробудити кохання. Її тендітне тіло тремтіло й це привело чоловіка до тями. Згадав – їй холодно.

- Тобі треба додому, зігрітися, - він розправив свої величні крила й міцно схопивши свій найцінніший скарб, злетів до неба. Вони швидко долали відстань, яку довго довелося б йти ногами. Тільки коли Серафима опинилася біля будинку, Лука заспокоївся і вже не оглядався у пошуках небезпеки.

- Йди додому і не забудь завтра відшукати амулет. Він тобі ще знадобиться. Я повернуся ввечері, - подарував їй короткий поцілунок та зник, перетворившись на чорних метеликів. Лука боявся, якщо затримається ще хоч на секунду, то не стримає пристрасті, яка вирувала у його тілі.

Повернувся на цвинтар та витягнув з кишені чорне серце. Воно й досі пульсувало. Лука розбив єдиний нафтовий ліхтар, що освітлював вхід до церкви, та вимастив темною рідиною свою ношу. Лише одна іскра і серце, що так вперто не хотіло вмирати, спалахнуло вогнем. Здавалося, що у нічній тиші,  він чув останній крик Верховного. Відчув, як невидима сила вторглася в його тіло. Тепер він став Верховний і відчував кожного стрига, якого колись створив Уласов.

Для Серафими весь день здавався неймовірно довгим. З нетерпінням чекала вечора і коли нарешті ніч огорнула землю темною ковдрою, вона виглядала коханого. Дівчина знайшла амулет, але одягнути не наважувалася, не знала, чи в такому випадку не відлякає Луку.

Годинник вже давно сповістив про північ, а чоловіка все не було. Серце тривожно калатало, а уява вимальовувала найгірші картинки. Не хотіла вірити, що коханий її обманув. Почувся легенький стук у вікно. Серафима побачила чорних метеликів, що розмістилися на склі. Не роздумуючи відчинила вікно й прошепотіла:

- Зайди.

Вони залетіли у кімнату і тільки тоді дівчина зрозуміла, як вчинила необачно. Вона не впевнена, що то Лука. Замість нього міг бути інший стриг, що бажає її крові. Перелякано оглянулася кімнатою, шукаючи шляхи відступу. Поки паніка захоплювала у свої лещата, метелики з’юрбилися і перетворилися у темноволосого, вродливого чоловіка. Перед нею стояв усміхнений Лука. Він не дозволив промовити й слова, поспішно затулив її вуста вимогливим поцілунком.