Поки вона спала

Епілог. Частина тридцята

Тюрма. Сірі стіни. Скло. В кімнаті для побачень — чоловік. Той самий. Але тепер у формі. Без халата. Без маски. Лише тінь людини, якою він здавався.

Степан сидить нерухомо.

Перед ним — склянка води.

Він дивиться в стіну. Мовчить.

— Вони всі про тебе знають, — каже охоронець. — Кожен, хто бачить новини, чує про “лікаря з селища”.

Він не відповідає.

— Ти навіть не питаєш, що з нею?

Степан піднімає очі. Вперше. І каже тихо:

— Я знаю.

Кладовище. Маленька мармурова плита. Квіти — живі. Фото — чорно-біле. Усмішка, яку не забудуть.

Марина стоїть на самоті. Вітер розкидає волосся. У руках — лист.

Він від Анни. Залишений у її записнику. Написаний за день до поїздки.

“Марина,

якщо ти це читаєш — значить, я вже нічого не зможу сказати.

Але прошу одне:

не дозволь, щоб вони забули.

Бо коли всі мовчать — тиша стає співучасником.”

Вона ховає лист. Стає рівніше. І йде.

Селище.

Люди знову п’ють каву. Ідуть на ринок. Діти грають у снігу.

Але тепер — на стіні амбулаторії висить табличка:

“У цій будівлі працювала Анна Демчук — лікарка, що врятувала життя правдою.”

І тиша більше не лякає.

Бо вона пам’ятає.

Подобається

#1191 в Детектив/Трилер
#6973 в Любовні романи

Відредаговано: 28.06.2025