Поки вона спала

Частина двадцять сьома

Ліс дихав снігом. Повільно. Байдуже.

Степан ішов крізь дерева. Повільно. Не ховався

Він більше не тікав. І не переслідував.

Він просто йшов

У руках — ніж. У кишені — записка.

“Вона була сильнішою, ніж я думав.

Але я не шкодую.”

Він зупинився біля старої сосни. Присів. Послухав тишу.

Вперше — нічого не планував.

І тоді почув голоси.

Собака загавкав. Хтось крикнув:

— Руки вгору!

Степан не здригнувся. Просто підвівся. І, не обертаючись, кинув ніж у сніг.

Поліцейські підбігли з двох боків. Кошель був серед них.

— Ви Степан Демчук?

— Був, — відповів він.

— Ви під арештом за підозрою у вбивствах щонайменше чотирьох осіб. Маєте право мовчати…

— Тиша краще, ніж право, — перервав Степан. — Тиша — це все, що у вас залишиться, коли мене заберете.

Його руки скували кайданками. Але він не виглядав переможеним.

Він йшов спокійно.

Бо навіть у поразці — він вірив, що його не забудуть.

Кошель дивився на нього довго.

— Чому?

Степан зупинився, обернувся. Усміхнувся.

— Бо можу.

І цього разу ніхто не повірив, що він просто лікар.

Бо справжній лікар — рятує.

А він залишав після себе — лише тишу.

Подобається

#1200 в Детектив/Трилер
#7038 в Любовні романи

Відредаговано: 28.06.2025