Поки вона спала

Частина двадцять шоста

Будинок стояв у снігу, наче ніколи й не бачив людей.

Камін згас. Двері були зачинені, але не замкнені.

Кошель зайшов першим.

— Нікого.

Марина стояла в коридорі. В очах — страх, якого вона не відчувала навіть під час операцій, які майже втратили пацієнтів.

— Перевірити все. Двір. Підвал. Сусідні стежки.

Поліцейські розсипались, мов тіні.

У спальні — ковдра зім’ята. Вікно відчинене.

У снігу — сліди. Жіночі. І… інші. Чоловічі.

— Вони не разом ішли, — пробурмотів один із слідчих. — Вона тікала.

— І він ішов за нею, — додав Кошель.

У лісі було тихо. Навіть занадто.

Першою тіло побачила Марина.

Воно лежало в яру, прикрите снігом.

Обличчя — синювате. Пальці стиснуті. Але ще теплі. Ще…

— Вона жива! — крикнула вона. — Швидко! Швидку! Вона ще дихає!

Кошель тримав рацію. Голос був хрипкий, але впевнений:

— Одну знайшли. Другий — у лісі. Може бути озброєний.

— Ім’я?

— Демчук. Степан.

— Прийнято. Всі на пошук.

А десь між деревами, в сірій тіні, чоловік ішов повільно. У руці — ніж. У кишені — записка. А в очах… порожнеча.

Подобається

#1207 в Детектив/Трилер
#7086 в Любовні романи

Відредаговано: 28.06.2025