Поки вона спала

Частина двадцять четверта

Вона не чекала світанку. Бо знала — може не дожити.

Анна прокинулася до четвертої. Точніше — не спала.

Усе тіло було напружене. Двері зачинені. Але вікно — невелике, але зручне.

Вона вдяглась тихо. У кишеню — флешка, блокнот, ліхтарик.

Підсунула стілець. Відкрила вікно.

Холод ударив, як ляпас. Але свобода — холодніша за смерть.

Вона перелізла. Стала на карниз. Стрибнула.

Сніг приглушив звук.

Вона бігла через двір. Повз дровник. Повз темну стіну будинку.

І майже досягла стежки, коли почула:

— Анно.

Голос, який колись давав спокій. Тепер — лід.

— Зупинись. Ти ж не дурна. Ти ж не хочеш в ліс. Уночі. На мороз.

Вона не відповідала.

— У тебе нічого немає. Ти просто втечеш. І помреш не від мене, а від власного страху.

Анна бігла.

Ліс прийняв її холодом. Гілки били по обличчю. Ноги провалювались у сніг.

Попереду — туман.

Позаду — кроки.

Він не поспішав. Він грався.

— Я ж тобі казав. Ти не в моєму списку. Але тепер… тепер ти сама себе туди вписала.

Вона впала. Підвелась. Порізала руку. Бігла далі.

Через десять хвилин світ захитався.

Дихання виривалося шматками. Темрява — щільна. Небо — чорне. Вона зупинилась.

Позаду — знову кроки.

І фраза:

— Де ти, Анно?

Вона підвелась востаннє.

Різко звернула вбік.

І — впала в яр.

Свідомість зникла до того, як тіло торкнулося дна.

Сніг ховав її. Ліс — мовчав.

А світ ще не знав, що вона зробила все, що могла.

Подобається

#1254 в Детектив/Трилер
#7192 в Любовні романи

Відредаговано: 28.06.2025