Частина двадцять третя

У темряві другий поверх здавався вище, ніж був насправді. Сходи — довшими. Камін — мертвим. Повітря — отруйно тишним.

Анна сиділа на ліжку. Одягнена. Готова. Але — чекала.

Двері відчинились без стуку.

Степан увійшов. У руках — ліхтарик і те ж саме лице: спокійне. Без шрамів, без злості. Просто — чоловік, який вирішив говорити все як є.

— Можна?

Вона не відповіла. Просто подивилась.

— Добре, — він сів у крісло. — Анно, я не псих. Не маніяк. І не монстр.

— Ні? — голос її був тихим. — А чотири людини?

— Вони були непотрібні. Порожні. Люди — як системи. Не всі функціонують правильно. Я просто… прибирав зайве.

І робив це чисто. Аж поки не почали питати.

Він дивився не на неї — а повз.

— Ти не була в списку. Ти була спостерігач. Я поважав це.

— І що змінилось?

— Ти стала свідком. А ще гірше — ти перестала довіряти.

Тиша.

— Це ж смішно, правда? Ми спали разом. А зараз ти сидиш і думаєш, чи вб’ю я тебе сьогодні.

Анна стиснула зуби.

— Вб’єш?

— Ні, — він нахилив голову. — Але якщо ти зробиш ще крок — я не дам тобі вибору.

Це було зізнання. І це було попередження.

Анна встала.

— Я не боюсь тебе.

— Це найгірше, — сказав він. — Бо той, хто не боїться — або вже мертвий, або небезпечний.
 

Він вийшов. І цього разу замкнув двері зовні.

Анна сіла на ліжко. Серце билося швидко. Але вже не з паніки.

Бо він більше не приховував себе.

А це значить — він почав програвати.