Частина двадцять друга

Ніч упала на будинок, як повільна сира ковдра. Повітря стало важким. Камін догоряв. Сигналу немає.

Анна не зімкнула очей. Лежала під ковдрою в одязі. В голові — чітка карта маршруту до дверей, до лісу, до шансу.

О третій почула — кроки на сходах.

Вони були неспішні. Як у людини, що не ховається.

— Анно, — голос за дверима. — Ти не спиш?

— Ні.

— Виходь. Я хочу тобі дещо показати.

Вона затримала подих.

— Покажеш завтра. Я дуже втомлена.

Пауза.

— Це важливо.

Це був не запит. Це був наказ, загорнутий у вічливість.

Вона відчинила. Степан стояв у коридорі, у светрі, босоніж. Обличчя — тінь.

— Камін згас. Іди зі мною.

Внизу вогонь ще жеврів. Він провів її на кухню.

На столі — коробка. Нова. Запакована. Невелика.

— Що це?

— Просто пам’ять. Я хочу, щоб ти її побачила.

Вона відкрила.

Всередині — чотири предмети

• Заколка.
• Фото.
• Годинник.
• Сережка.

Усе — жіноче. Різне. Але не її.

— Ти ж розумієш, що це таке, правда?

Вона подивилась на нього.

Він більше не усміхався. Але і не злився. Просто дивився. Як лікар на хворого, якому залишилось жити годину.

— Чому?

— Бо я міг.

Тиша впала, як лід у воду.

— І ти знала. Але ще залишилась. Це робить тебе цікавішою за них.

Анна стояла, як перед проваллям.

Він щойно визнав усе. Але без жодного каяття. І все ще… з гордістю.

Вона вдихнула глибше.

— Я піду спати.

— Так. Добре. Але… двері я сьогодні замикаю.

І він замкнув. Ключ — у нього.

І більше вона не чула, як він ходить. Бо він уже не ховався.