Поки вона спала

Частина двадцята

Усередині було тепло. Камін потріскував, дерев’яні стіни затримували холод, а на столі вже стояло вино в бокалах.

Він готувався. Заздалегідь.

Анна зняла пальто, оглянулась.

— Красиво, — сказала вона. — І… затишно.

— Я ж казав, — усміхнувся Степан. — Тут можна залишитись хоч на тиждень.

Він рухався плавно, невимушено. Взяв сир, відкрив пляшку, налив.

— За нас?

Анна торкнулась келиха. Не пила.

— За тебе, — відповіла.

Він усміхнувся знову. І вона знала — він щось чекає.

Вона сказала, що піде оглянути спальню.

Піднялась на другий поверх. Там було темніше, але ще тепліше. Дві кімнати. Стіл. Ліжко. Шафа.

У тиші вона почула, як камін клацнув унизу — він підклав дрова.

Інших звуків — не було.

Анна підійшла до шафи. Відкрила. Кілька ковдр, плед. І внизу — сумка.

Не чоловіча. Жіноча.

Вона витягла її. Шкіряна. Застібка. Всередині — носовичок, серветки, маленький медичний блокнот.

Усередині — позначка: “Демчук. Амбулаторія. 14:00. 22/12”

Демчук… але не її почерк.

Анна стискала сумку, поки не почула, як скриплять сходи.

Він ішов. Повільно.

— Там усе гаразд? — його голос, теплий, тихий.

Анна поклала сумку назад.

— Усе чудово, — відповіла.

І вперше в житті почула, як звучить її голос, коли вона бреше людині, що, можливо, вже вбила чотирьох.

Подобається

#1222 в Детектив/Трилер
#7092 в Любовні романи

Відредаговано: 28.06.2025