Поки вона спала

Частина девʼятнадцята

Вони виїхали о восьмій нуль п’ять.

Степан водив уважно, м’яко. Машина їхала повільно, не поспішаючи. Мовчання між ними було не напруженим — обережним.

— Там гарно, — сказав він, коли виїхали з селища. — Ніхто не заважає. Чути тільки вітер і качок.

Анна кивнула.

— Ти там бував раніше?

— Один раз. Мій знайомий тримає будинок. Дозволив пожити кілька днів.

— І часто ти так… тікав?

— Тільки коли є від чого тікати, — посміхнувся він.

Його очі залишались на дорозі. Руки на кермі — спокійні. Але стиснуті трохи сильніше, ніж потрібно.

Пейзаж за вікном змінювався: поля, хати, сосни. Потім — густіше. Потім — вже ліс.

Анна знала цю дорогу. Але вона ніколи не їздила нею так далеко.

Дорога стала вужчою. Телефон уперше показав: “Немає сигналу”.

— Сигнал пропаде за хвилину, — сказав Степан, ніби читаючи думки. — Але це ж ідея, правда? Відпочити від шуму.

Анна обернулась до вікна.

“Сигнал пропаде за хвилину.”

Він планував усе до дрібниць. Навіть коли зникне зв’язок.
Коли вони під’їхали до будинку, небо стало важким. Сніг ішов густий.

Будинок був дерев’яний, темний, схожий на те, що малюють у казках, де не завжди є щасливий кінець.

Степан заглушив двигун.

— Заходь. Я розпалю камін. Там тепло. Я навіть привіз вино.
Анна вийшла повільно.

Але думала вже не про вино. А про те, як швидко можна добігти до лісу. І чи побачить хтось, якщо вона біжить.

Подобається

#1243 в Детектив/Трилер
#7252 в Любовні романи

Відредаговано: 28.06.2025