Частина сімнадцята

Уперше за довгий час він знову приніс її улюблену каву.

Степан з’явився в її кабінеті, коли вона щойно завершила прийом. У руках — два стаканчики з кришками, теплий погляд, знайомий голос:

— Ти бліда, як сніг. Треба зробити паузу.

Анна подивилася на нього. Так, як дивляться на людину, яку ще вчора кохали, а сьогодні — не впізнають.

— Дякую, — сказала вона. Взяла каву. Не торкнулась кришки.

Він сів навпроти. Затишно. Упевнено. Неначе нічого не сталося.

— Слухай… — почав, і в його голосі вперше відчувалась нота напруження. — Ти трохи зникла останнім часом. Ти змінилася.

— Просто багато думок, — відповіла вона. — Важкий період.

— Отож. Я подумав — давай на день, на два, вирвемось. Є будиночок за селом, біля старого озера. Тиша. Ліс. Без інтернету. Відпочинемо, розчистимо голови.

Анна спробувала не здригнутись.

Озеро. Ліс. Тиша.

Туди, куди ніхто не прийде, якщо вона не повернеться.

— Коли? — запитала.

— Завтра. Я все підготую. Продукти, теплі речі. Буде затишно.

Його усмішка була ідеальною. Як завжди. Надто ідеальною.

— Добре, — сказала вона. — Я подумаю.

Він нахилився і легко торкнувся її руки.

— Я сумую за тобою, Анно. Ти ж знаєш, що я на твоєму боці. Завжди.

Вона посміхнулась. І вперше збрехала йому в очі.

Коли він пішов, вона набрала Марину.

— Завтра він повезе мене за селище. Сам. До лісу.

— Ти не поїдеш?

— Поїду.

— Ти здуріла?

— Я маю дізнатися правду.

А якщо я не повернусь — ти знаєш, кого шукати.