Частина шістнадцята

Поліцейський відділок у селищі був непримітним — жовто-сіра будівля з облупленими стінами і портретом голови МВС, що висів над столом, як волога пляма на совісті.

Григорій Кошель зустрів їх без особливої теплоти. Очі в нього були такі самі, як завжди — втомлені, круглі, мов відсутні.

— Ага, лікарка і сестричка. Що у вас?

— Доказ, — твердо сказала Анна. — У нас є схема. Ми знаємо, кого бачили востаннє перед зникненням. Усі — в нього на прийомі. Олена, Павло, Ірина, Катя. Чотири особи. Чотири випадки.

Марина розклала таблицю. Дати. Прізвища. Підписи.

— І що це має доводити? — Кошель перевів погляд на Анну. — Що лікар, з яким ти… близька, має до цього стосунок?

— Я не кажу, що це доводить провину. Але це — чітка закономірність. Ви ж самі нічого не маєте! Це — шанс!

— Це папірці, — буркнув Кошель. — Прийоми — це не докази. А звинувачення без факту — наклеп.

Анна зітхнула. Серце стукало в горлі.

— То ви нічого не зробите?

— Послухай, Анно. Ти — нормальна. Але зараз ти просто… перевтомлена. Всі ми переживаємо ці зникнення. Але не час шукати винного серед своїх.

Серед своїх.

Це слово обпекло.

— Якщо він ще когось забере — це буде на вас, — прошепотіла вона.

— Якщо ти ще раз прийдеш з такою маячнею — я складу рапорт про втручання в слідство.

Анна мовчки зібрала папери. Марина не сказала нічого — лише кивнула, як після поганої операції.

Надворі повіяв вітер. Він дув з лісу. Ліс завжди був далекий. Але сьогодні — він був зовсім поруч.

Анна знала: вона тепер одна.

І вона — на черзі.