Частина тринадцята

— Подивись, — сказала Анна, розгортаючи перед Мариною амбулаторні журнали. — Я взяла їх із підсобки. Старі, ті, що ще велися вручну.

— І що ти шукаєш?

— Збіги. Щось, що об’єднує Олену, Павла і Ірину.

— Крім того, що вони всі зникли?

Анна не відповіла. Лише гортала сторінки, нотатки, закреслені прізвища, діагнози. Вони сиділи в її квартирі на кухні. Лампа світила прямо в документи. Обличчя обох — зосереджені, втомлені, мовчазні.

— Ось, — сказала Анна, вказуючи на прізвище. — Ірина приходила на консультацію за три дні до зникнення. Степан приймав її сам.

— Збіг?

— Не знаю.

— А Олена?

Анна розгорнула іншу папку.

— Теж. За тиждень до смерті.

— І… Павло?

Ще одна сторінка.

— Так. Консультація у Степана. За чотири дні до зникнення.

Марина затулила рот рукою.

— Ти жартуєш…

— Я дуже хочу, щоб це був жарт.

Але це вже був не збіг. Це — модель.

Анна замислилась.

— Всі троє були в нього на прийомі. І всі зникли максимум за тиждень після.

— Ти думаєш, він обирав їх?

— Не знаю. Але це — вже не просто підозра.

Марина притулилась до спинки стільця. Її обличчя втратило колір.

— І що далі?

Анна відповіла не одразу.

— Якщо я скажу поліції — мене не почують. Якщо скажу йому — він зникне або знищить усе. Якщо мовчатиму — наступна буду я.

Вона взяла аркуш і ручку.

— Ми складемо повну таблицю. Прийоми, симптоми, дати. Якщо буде ще хоч один випадок — я йду до поліції. З цим.

Бо час — грає не на її боці. А він — грає надто добре.