Поки вона спала

Частина дванадцята

Сніг сипав тихо, майже вибачаючись. У селищі було світло, але холодно. Порожньо. Сторонньо.

Анна постукала в двері Марини пізно ввечері. Вона не планувала. Просто йшла — і ноги самі привели.

— Боже, ти що, все добре? — Марина, в халаті, з горнятком чаю, одразу впустила її. — Ти як привид.

— Мені треба з кимось поговорити, — сказала Анна.

— Я слухаю.

У кухні пахло яблуками й ромашкою. Дім був простий, теплий, із килимком на дверях і фотографією родини на стіні. Анна завжди заздрила цій простоті.

Вона мовчала хвилину. Дві. Потім заговорила.

— Я думаю… що той, кого ми знаємо, може бути причетним.
— До чого? — Марина завмерла.

— До зникнень. До вбивства.

— Ти… серйозно?

— Так. — Її голос тремтів. — Я… я не можу сказати імені. Ще ні. Але я бачила… речі. У покинутій пилорамі.

Марина поставила чашку.

— Анно, якщо ти щось знаєш — треба йти в поліцію.

— Я піду. Але не зараз. Він… близький. До мене. Дуже близький. Якщо я помиляюсь — я знищу людину. Якщо не помиляюсь — мене знищать.

Марина мовчала. Лише стисла її руку.

— Ти не одна. Я з тобою.

Анна вперше за кілька днів заплющила очі й видихнула. Не впевненість — але хоч щось.

У цій темряві з’явився один вогник. Маленький, але живий.

Подобається

#1213 в Детектив/Трилер
#7061 в Любовні романи

Відредаговано: 28.06.2025