Частина одинадцята

— Хтось тут є?

Його голос лунав чітко, глибоко.

Але не сердито. Скоріше зацікавлено. Як людина, що знає, що хтось ховається, але не поспішає лякати.

Анна стискала рот долонею, щоб не видати подиху.

Вона відчувала, як холод дерева пробирає крізь підлогу коліном, як піт стікає хребтом, як пальці втрачають чутливість від напруги.

Кроки.

Повільні, рівні, впевнені.

Він не кликав, не питав вдруге. Просто йшов. Повз стіл, повз пакети, повз її.

У певний момент він зупинився зовсім близько. Метрів за два.

Пауза.

Дихання.

І потім — клацання замка. Він закрив двері зсередини.

Анна мало не зірвалась з місця.

Він щось шукає. Або… когось?

У темряві щось загриміло. Можливо, він пересував ящик. Можливо, просто зробив вигляд.

Але її терпіти більше не було сил.

Коли він відвернувся, вона зробила три кроки — безшумно, на півноги, минаючи стелаж. Потім ще два.

Він нахилився до столу — і тоді вона рвонула.

Ривок до дверей. Ручка. Поштовх.

Замкнено.

— Стій. — Його голос, уже без привітності.

Анна різко розвернулась, упираючись спиною в двері. У руках — нічого. У ньому — повний контроль.

Але він не підійшов.

— Ти щось шукала, Анно?

Він знав. Або здогадувався. Але поводився… спокійно. Як актор, який ще не закінчив сцену.

— Я… — вона ковтнула повітря, — хотіла зрозуміти, чому ти ходиш сюди.

Мовчання. Довге.

— Тобі краще ніколи не знати, що я роблю у вільний час, — відповів він. І усміхнувся. Але очі не сміялись.

Потім підійшов, повільно, вставив ключ — і відкрив двері.

— Іди. І більше не приходь сюди одна.

Анна вийшла. Серце билося так сильно, що вона не відчувала землі під ногами.

Вона не мала доказів. Не мала підтвердження.

Але знала точно — цей чоловік її боїться.

А отже — він щось приховує.