Поки вона спала
Частина десята
Є моменти, коли страх замовкає. Не тому, що він зникає. А тому, що приходить тиша рішучості.
Анна чекала, поки Степан поїде до райцентру — він сам сказав, що їде на нараду з головним лікарем. Її обличчя не виказало нічого, хоча серце билося так, ніби мало вибухнути.
О третій вона вже стояла біля пилорами.
Сніг хрустів під ногами. Двері були зачинені, але замок — простий, типовий, як у старих гаражах.
Анна витягла з кишені шпильку. Вперше за багато років — руки не слухались. Але страх змусив діяти. Замок клацнув.
Всередині було темно. Запах — пилу, металу… і чогось ще.
Ніби волога тканина, яку забули в підвалі.
Вона засвітила ліхтариком. Стеля обвисла. Старі стелажі. Стіл.
На столі — брезент. А під ним…
Анна відкинула матерію.
Медичне приладдя. Нестерильні бинти. Пакети з етикетками з райлікарні.
Два ампутовані медичні манекени.
І… брудна жіноча кофта.
Знайома. Рожева. З ведмедем на грудях.
Кофта Ірини.
Анна відступила, ледь не перечепившись. Задихалась. Їй здавалося, що в кімнаті стало менше повітря.
У цей момент у дверях почувся звук.
Хтось повертався.
Анна вимкнула ліхтарик.
Кров била в скронях. Серце — тікало кудись у груди.
Вона відступила до стелажа, опустилась навпочіпки, сховавшись у тіні.
Кроки. Повільні. Впевнені.
Двері заскрипіли. Хтось зайшов. Зачинив.
Тиша.
А потім знайомий голос:
— Хтось тут є?
Його голос.
#1234 в Детектив/Трилер
#7158 в Любовні романи
Відредаговано: 28.06.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
