Частина девʼята

У селищі знову затримали подих. Але тепер — не від здивування, а від страху. Він уже не десь там. Він — поруч.

Зникла Ірина Литвиненко, місцева вчителька початкових класів. Жінка сорока років, тиха, завжди усміхнена. Вона лікувалася в Анни кілька місяців тому — несерйозно, звичайна застуда. Але залишила тепле враження.

Зникла після роботи. Вийшла з школи — і не дійшла додому. Її речі знайшли через добу — сумка на лавці біля старого скверу, вміст розсипаний, парасолька зламана.

Поліція почала працювати активніше. Але… не ефективніше.

Анна дізналася про це з ранкового дзвінка. Медсестра Марина, задихаючись, сказала:

— Ви чули? Ірина… її нема. Зникла просто серед білого дня!

Анна поклала слухавку, і в голові було лише одне слово:

Третя.

В амбулаторії була паніка. Люди говорили пошепки, але голосно. Кожен — підозрював когось. Чоловіки почали ходити з ліхтариками, жінки — з перцевими балончиками.

Степан був як завжди… ідеально спокійним.

— Ми не маємо підстав для паніки, — сказав він на короткій нараді. — Поки поліція не підтвердила викрадення, ми маємо діяти професійно.

Анна дивилась на нього.

Хто ти такий, що можеш бути спокійним, коли зникає людина?

Того вечора вона не змогла витримати.

Коли він вийшов із кімнати, вона взяла його сумку.

Руками, що тремтіли, розстібнула замок. Медичні інструменти. Рукавички. Ліхтарик.

І… маленький складаний ніж, ретельно запакований у целофан.

Повернулась на місце. Сиділа. Не дихала.

Коли він увійшов — вона вже посміхалась.

— Кава? — спитала вона.
— Завжди, — відповів він. Його голос — той самий. Його обличчя — знайоме.
Але вперше в житті вона більше не вірила цьому голосу.