Частина восьма

Анна не йшла на роботу наступного дня.

Сказала, що має температуру. Степан лише кивнув — без зайвих слів, без занепокоєння. Це її здивувало.

Вона не хворіла. Вона чекала, поки він вийде.

О десятій ранку він зачинив двері, одягнений, як завжди: медичний халат поверх темного светра, акуратно зачесане волосся. Чоловік, якому довіряють. Лікар, якому дякують.

Той, хто може бути не тим, ким здається.

Анна вийшла на вулицю за десять хвилин після нього. Йшла тихо, короткими шляхами, ховаючись між будинками. Вона себе не впізнавала — і це лякало ще більше.
 

Степан попрямував не до амбулаторії.

Він зійшов на вулицю біля старої пилорами — закинуте приміщення, що стояло порожнім уже кілька років.

Анна зупинилась за деревом. Серце билося в горлі. Його ключі дзенькнули, коли він відчинив іржаві двері й зник усередині.

Чекала.

Три хвилини.

П’ять.

Десять.

Коли він вийшов, у руках був звичайний медичний пакет. Прозорий, у ньому — коробка з інструментами. Така ж, яку він приносив на виїзди.

Анна відступила назад. Не зняла фото. Не крикнула. Просто стояла.

Вдома він поводився звично. Варив суп, ставив тарілки.

Але сьогодні його посмішка здавалася їй навченою.

Його мовчання — непотрібно правильним.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він, сідаючи навпроти.

— Уже краще, — відповіла вона, — нічого серйозного.

— Добре. — Його очі були теплі. Але за цією теплотою… порожнеча.

Анна проковтнула слину.

І подумала: я сплю з чоловіком, у якого є ключі від покинутої будівлі.