Частина сьома

Селище знову дихало не так. Люди стали тихішими. Діти не гуляли вечорами. Усі дивились під ноги, коли йшли повз амбулаторію.

Анна відчула — вона більше не може мовчати.

Вона пішла до дільничного. Дільничного звали Григорій Кошель — чоловік з важким поглядом і легким запахом цигарок. Він завжди здавався трохи не в темі. Але слухав уважно.

— Ви кажете, що Павло сам пішов. А якщо — ні? — запитала Анна, стискаючи пальці. — Якщо все пов’язано?

— Ви натякаєте, що в нас серійний? — перепитав він, прищурившись.

— Я нічого не натякаю. Але Олена… перед смертю вона казала, що за нею стежать.

— Ви це фіксували?
— У записнику. Але не надала значення. Тоді.

Григорій довго мовчав.

— Я вам так скажу, Анно. У кожного є свої дивацтва. Хтось двері п’ять разів перевіряє. Хтось думає, що сусід — рептилоїд. Я не можу бігати за кожним страхом.

— Але ж… це вже не страх. Це — смерть. Дві. А може, більше.

Він не відповів.

Повернувшись додому, Анна сіла на підлогу біля шафи й витягла стару коробку зі зошитами. Серед них — щоденник спостережень.

У ньому — все, що вона писала про пацієнтів, про себе, навіть про Степана.

На одній сторінці, серед нотаток, — дивна згадка:

“Олена: згадувала “чоловіка в білому” з медичним халатом. Сказала, що він не справжній лікар. Тільки виглядає, як лікар.”

Анна втупилась у рядок.
Чоловік у білому.

Серце в грудях застукотіло сильніше.

Це може бути будь-хто. Медбрат. Санітар. Степан.

Вона знову прочитала речення. Повільно. По складах.

“Не справжній лікар.”

Того ж вечора, лягаючи спати, вона вперше не доторкнулась до Степана.

Він помітив. Але не сказав ані слова.

І це злякало її найбільше.