Частина шоста

Селище знову мовчало. Але цього разу тиша була не спокійною — а напруженою, ніби хтось затримав подих.

Анна прокинулася рано. Сон був обірваним, як плівка старого фільму — уривки, голоси, чиясь тінь за спиною. Степан уже не спав. Стояв на кухні, спиною до неї, і мовчки готував каву.

— Добрий ранок, — вона підійшла ближче.

— Ранок, — відповів він, не обертаючись. Його голос був… рівний. Занадто.

У раковині — ніж. Кров. Але швидко стало зрозуміло: просто розбився гранат.

Але чомусь вона здригнулась.

— Щось сталось? — спитала.

— Знову зник хтось. Павло. Той, що електрикою займався. Чув?

— Вчора бачили в барі, потім пішов додому — і зник, — додала вона. — Знову. Як Олена.

— Не схоже. У Павла свої “таргани”, може, просто десь напився.

Анна замовкла. Вперше відчула, що йому зручно в цьому хаосі.

У лікарні було більше розмов, ніж пацієнтів. Усі шепотілися: “вбивця”, “слідів нема”, “поліція нічого не каже”.

Анна пішла до кабінету, але не змогла зосередитись. Усе в голові шуміло.

Вона взяла записник і відкрила старі записи. Звички пацієнтів, візити, зауваги — дрібниці. І… Олена.

Її останній огляд. За тиждень до смерті.

“Скаржилася на головний біль. Підозрює, що хтось за нею стежить. Попросила не передавати це далі.”

Анна притисла сторінку пальцями. Чому вона не звернула уваги тоді?
 

Того вечора Степан знову був спокійний. Усе робив, як завжди. Їв мало. Мив посуд. Дивився телевізор.
 

— Ти… не переживаєш через Павла? — спитала Анна.

— А що я маю робити? Біситися? Люди зникають. Таке буває. Ми ж не в місті. Тут ліс — з’їв, і шукай потім.

Він знову усміхнувся. Але її усмішка цього разу не з’явилась у відповідь.

Уперше за весь цей час їй стало страшно бути поруч.