Частина четверта

Кілька місяців до загибелі Олени

Амбулаторія була ще новенькою. Вікна блищали від свіжого прибирання, медсестри звикали до нової кавомашини, а пацієнти — до того, що тепер черга записується не в зошиті, а в електронному журналі.

Анна щойно повернулась з відпустки, втомлена, але сповнена надій. Вона давно хотіла працювати не у великому місті, а в маленькому селищі — де люди пам’ятають твоє ім’я, приносять яблука за лікування й питають, як справи, просто так.

Степан з’явився несподівано — заміна іншому лікарю, який раптово захворів.

Він стояв у коридорі, високий, у чорному пальті поверх медичного халата, з термосом у руках.

— Я так розумію, ви Анна? — посміхнувся. — Мене попередили, що тут є головна.

— Не головна, — відповіла вона, — просто стара. Стажем.

Він засміявся. У нього був той сміх, що не ріже — а розгладжує всередині.

Уже за кілька днів вони пили чай у кабінеті після зміни, розповідаючи одне одному байки про пацієнтів: хтось переплутав таблетки з цукерками, хтось прийшов із осколком у носі й сказав, що це “від швагра”. Степан умів слухати. І мовчати, коли треба. І доторкнутися до плеча так, що холод десь зникав.

Анна ловила себе на тому, що чекає ранків, бо знатиме: десь тут буде він.

Одного разу вони затрималися допізна — розбирали папери.

— У тебе завжди такий порядок? — спитав він, гортаючи її шухляду. — Це трохи лякає.

— Порядок — це єдине, що я можу контролювати.

Світ, як бачиш, не дуже слухняний.

— Тоді, мабуть, я — твоя катастрофа. Бо я весь — хаос, — він посміхнувся, але погляд був не веселий, а… трошки інший.

Тоді вона ще не знала:

це був не флірт. Це було попередження.