Частина третя

Зникнення чоловіка на ім’я Павло Назар був другим дзвінком тривоги. Але перший пролунав ще тоді, коли тіло Олени витягли з-під снігу.

Цього разу селище завмерло повністю.

Павло був звичайним — працював на пилорамі, щонеділі ходив до магазину по лимонад і ковбасу, збирав металеві деталі у сараї. Ніколи не конфліктував. Просто… зник.

Без речей. Без дзвінка. Без пояснення

Анна дізналася про це наступного ранку, коли до амбулаторії вбігла його дружина — вся в сльозах, із задертою курткою й переляканими очима.

— Він не прийшов ночувати… Він не відповідає… Його телефон вимкнений. Я вже всіх обійшла.

Анна заспокоювала її як могла, хоча всередині щось холодне повзло по хребту. Вона згадала слова Степана вчора:

“Не бери все близько до серця”.

І вперше відчула — у тому реченні щось було… відсторонене.

Увечері вона знову затрималась у амбулаторії — переглядала старі картки пацієнтів. І навіть не помітила, як Степан тихо відчинив двері.

— Ще тут? — його голос був м’який, як завжди. — Я забрався лишити папку. Можна?

Анна кивнула. Стежила, як він іде до шафи. Плавно. Упевнено. Той, кому вона довіряла.

— Слухай… — вона озвалась раптово. — Павло Назар. Ти щось знаєш про нього?

— А що я можу знати? — відповів він спокійно, не повертаючись. — Я з ним майже не спілкувався.

Анна запам’ятала, як він поправив рукав халата. Яку секунду задумався. Як мимохідь усміхнувся — невчасно.

Тієї ночі вона вперше не могла заснути.

Бо з кожним днем усе менше довіряла собі —

і все більше… йому.