Перша частина

Селища вміють зберігати таємниці. Вони схожі на старих людей: мовчазні, зморшкуваті, із вицвілими фотографіями на серці. Але коли вони говорять — це завжди про смерть.

Анна Демчук вийшла з хати ще до шостої. Мороз припорошив стежку до амбулаторії, а повітря було таке тихе, ніби хтось вимкнув звук. Її кроки — єдиний шум у сплячому селі.

Першу смерть знайшли в лісі — тіло дівчини, обличчя знівечене, пальці посинілі, шкіра бліда, як розчинена фарба. Її звали Олена, вона була молодшою за Анну років на десять. І ще вчора заходила до аптеки.

Поліція не поспішала з висновками. Але щось у позі тіла, у дрібних деталях, змушувало Анну прокидатися серед ночі. Щось… не відповідало смерті від переохолодження.

У коридорі амбулаторії вже горіло світло. Степан прийшов раніше. Як завжди. Високий, стриманий, трохи відсторонений, але завжди уважний. Зі спокійною манерою говорити, наче ніколи не підвищував голосу.

— Не спалося? — Він подав їй чашку чаю, ніби щойно вгадав її думки.

— Та щось… крутиться в голові. Вся ця ситуація. Олена…

—Я розумію, — він торкнувся її плеча. Його пальці були теплими. — Але ми з тобою не детективи. Наша справа — рятувати живих.

Анна всміхнулася, хоча й не хотіла.

Його присутність завжди знімала напругу. Він умів розчиняти тривогу словами, дотиком, поглядом.

Він ніколи не здавався підозрілим. Навпаки — він був єдиним, кому хотілося довіряти.

— До речі, — сказав він, — я чув, що тіло вже відвезли до обласного моргу. Завтра будуть результати судмедекспертизи.

— Ти знав Олену?

— Лише поверхнево. Вона приходила кілька разів по направлення. Чому питаєш?

Анна заплющила очі.

— Не знаю… Може, просто хочеться знайти якесь пояснення.

Він не відповів одразу. Тільки зробив ковток чаю.

Тиша знову запала між ними. Не гнітюча — ніби затишок перед бурею.