Глава 27. Кінець)

З моменту ритуалу минув тиждень. Тіні більше не з’являлися — але й дух жінки я не бачила. Я кілька разів намагалася прикликати її в міжвимірному просторі, щоб подякувати, та марно: там не було нікого. Навіть моїх власних демонів.
Простір мовби спорожнів, наче всіх стерли з існування.

Ми з Ніком сприйняли це як можливість нарешті видихнути. Його батько був у відрядженні й мав повернутися лише за два тижні. А без нього ми не могли нічого зробити — тільки він здатен назавжди замкнути двері. Ми мусили чекати.
Ми намагалися дізнатися більше, але кожен, до кого зверталися, повторював лише те, що ми вже знали.

Я ж тим часом тренувалася, намагаючись звикнути до своїх нових сил. Кілька разів мені вдалося викликати маму — ненадовго, лише на мить, але цього було достатньо, щоб знову відчути її тепло.

Одного дня в цій своєрідній «відпустці» я вирішила зателефонувати Андрію. Я дзвонила і раніше, та слухавку завжди брала медсестра й казала, що стан стабільний, але до тями він не приходить.

Нік пояснив, що після втручання неживого в живе тілу потрібен час. Багато часу.

Але жити він буде — і це було головне.
Цього разу слухавку нарешті взяли.

— Ало… Андрію?

— Привіт… як ти?..

Його голос був слабким, надломленим. Схоже, він щойно прийшов до тями. Я не стала мучити його зайвими словами — головне, що він живий. І він почув мене.

Це вже перемога.

Пізніше Нік запропонував сходити разом до ресторану. Наші стосунки розвивалися швидко й природно. Він умів бути уважним, м’яким, справжнім. Я й сама дивувалася тому, як легко він входив у моє життя.

Я погодилася й побігла готуватися.

Нік чекав на мене вже пів години, але не скаржився. Лише дивився — так, ніби я була всім, заради чого він стояв тут.

— Ліко… ти будеш моєю? — тихо запитав він.

Слова долетіли до мене із запізненням. Я навіть забула дихати. Ми зустрілися поглядами — і він підійшов ближче.

Поцілував мене.

Так, ніби це був останній шанс.

Так, ніби світ міг обірватися будь-якої миті.

Минуло два тижні. А це означало лише одне — пора закінчити те, що почалося.

— Мала, ти готова? — запитав Нік, стискаючи мою руку.

Його очі були серйозними, майже темними, але в них світилося щось більше — віра в мене.

— Завжди, — відповіла я.

Повітря перед нами було важким, наповненим невимовними обіцянками. Десь за дверима чекало те, що ми мусили знищити. Те, що ховало тіні. Те, що я боялася все життя.

Та тепер я вже не тремтіла.

Я видихнула — і ступила вперед.

Ось і кінець.

Дякую всім хто читав, або читає цю історію.

Я вперше написала,і я впевнена що далі буде краще, тому запрошую вас до наступної історії, а саме до Каміли і її пригод з надприродним, які почнуться з звичайного виклику на роботу:)