Глава 26

— Я допомогла. Як і обіцяла. Закрий їх, знайди в собі сили, — промовила жінка й зникла.

Натомість переді мною з’явився батько. Але щось із ним було не так. Очі — темні, зовсім не ті.

 Колись вони були сірими, теплими, а тепер — наче сама пітьма. Злість текла з них, мов сльози. Обличчя перекосилося, а пальці… пальці видовжувалися на очах.

— Доню… татко прийшов, — вимовив він, усміхаючись. Зуби стали гострими, чужими.

— Що з тобою стало?.. Ти монстр.

Він рикнув — немов підтвердив мої слова — і повільно, обережно почав наближатись до мене. Я відступала. Я не була готова. Не зараз. Не до нього.

Найголовніший страх мого життя стояв переді мною, і на очах ставав більшим, страшнішим, ніж будь-коли.

— Чому ти вбив Мирослава? — прошепотіла я.

— Його мати — клята відьма. Сміття, що не має жити на землі. А він — виродок цього сміття. Шкода, що я дізнався про це надто пізно, — прогарчав він.

Мене нудило від його слів, коліна тремтіли.

— Ти теж відьма! — закричав він. — Як шкода, що я не помітив раніше. Твоя мати добре приховувала це.

— Ти божевільний…

— Заткнись! — розірвав простір його крик.

Він то сміявся, то кричав — ще трохи, і влаштував би істерику.

— Твоя мати не підтримала мене, — вишкірився він. — Не захотіла мовчати. Їй було шкода маля. Уявляєш? Як можна жаліти цю істоту? Це ж навіть не людина!

— І тоді я показав їй… показав, кого вона має жаліти. Тебе, донечко. Але… але я не очікував, що вона така сама мразота, як Марія. Їй теж було їх шкода.

Він розсміявся — різко, фальшиво.

— Ти жалюгідний, — мовила я, міцніше стискаючи кинджал.

— Нахабне, огидне дівчисько! Вся в матір. Але нічого… я покажу тобі, яким злим можу бути.

— Не зможеш, — прошепотіла я. — Я вб’ю тебе першою.

Простір потемнів. Повітря стало густим, задушливим. Батько то зникав, то з’являвся, мерехтів, мов лампочка, якій ось-ось настане кінець.

Він з’явився раптово. Поруч.

Я закричала й махнула ножем. Лезо наткнулося на щось тверде. Пролунав пронизливий крик.

— Бісова повія! Ненавиджу! Ви руйнуєте моє життя! — волав він.

Простір наче відтанув — ніби ніч збиралася відступити, даючи місце сонцю.

Я побачила батька: він лежав на землі, тримаючись за плече.

— Вибач, татку… гра закінчилась.

Ніж увійшов легко, наче пройшов крізь пустоту.

— НІІ…

Раптом двері розчинилися й буквально засмоктали батька всередину. Грюкнули так, що я здригнулась.

— Я більше не боюся, — прошепотіла я. — Я вбила свій страх.

На дверях з’явився важкий, масивний замок.

— Ти мав померти ще тоді, на сходах нашого підвалу.

Замок клацнув — гучно, надійно.

— Я маю повернутися…

У голові запаморочилось, і я покинула міжвимірний простір.