Глава 25

Я відчула, як сили поволі повертаються, але водночас щось тягнуло мене назад — наче липкі тіні обплутали тіло й не хотіли відпускати.

Крізь голоси власних демонів я почула Ніка. Далекий, напружений… майже зірваний.
Він просив прокинутися.

Я сплю?
Це просто сон?

Та чому тоді все так болить? Чому самотність така справжня, така холодна?

— Ти залишишся тут… з нами…

— Ліка, впусти нас…

— Ми частина тебе…

Їх голоси змішувалися в один нескінченний шепіт, що роз’їдав думки, ніби кислота. Я вже майже не розуміла, що відбувається, де я, хто я. Але одне знала точно: я не залишуся тут. Не можу. Не хочу.

— Ні… — ледь прошепотіла.

В очах знову потемнішало. Легені наповнив запах гарячого диму — різкий, обпалюючий. І раптом, крізь цей морок, я відчула чужі, теплі руки, що охопили мої долоні, відчуття твердої поверхні під спиною.

Різкий вдих. Горло зсудомило, я закашлялась. Розплющила очі й рвучко піднялася.

Перше, що відчула, — сильні руки Ніка на моїй спині, які тримали мене так, ніби боялися відпустити навіть на секунду.

— Ліка… — шепнув він, і в цьому шепоті було все: страх, полегшення, відчай.

Я обійняла його так, ніби тільки він утримував мене від падіння у власну темряву.

— Нік, мені страшно…

— Я знаю, — його голос затремтів. — Я поряд. Я витягну тебе, де б ти не була. Завжди.

Мої очі наповнилися сльозами. А душа — надією.

— Ми впораємось… — видихнула я.

Ми не хотіли розривати обійми, але прийшлося.

— Треба продовжувати. Немає часу на соплі, зберіться, — мовила відьма.

Ми вирішили викликати матір маленького хлопчика.

За вікнами проносилися тіні, їхні спотворені силуети пробігали стінами, немов хижаки. Я чула їхні голоси, шипіння, шурхіт. Іноді навіть тихий, надривний дитячий плач.

— Не слухай. Не дивись. Я поряд, — шепнув Нік, і цього було достатньо, щоб серце перестало калатати так несамовито.

— Почнемо, — промовила я, намагаючись триматися.

Відьма зникла в іншій кімнаті й повернулася з дивним прозорим шаром. Усередині щось тліло — легке полум’я, тепле, але водночас моторошне. Його тепло відчувалося навіть здалеку, ніби він дихав.

— Що це? — запитала я.

— Те, що допоможе викликати дух.

Вона прибрала зі столу все зайве, поставила шар у центр… але поверхні він так і не торкнувся. Просто завис у повітрі. Терпко, неприродно.
Марля металася кімнатою, запалюючи свічки, розкладаючи трави, наче готувала поле битви.
Коли все було готове, вона промовила:

— Кожен з нас має пролити свою кров. Це плата за магію та за духа, якого ми збираємося викликати.

Вона спокійно взяла ритуальний кинджал із вигравіруваними символами й зробила собі невеликий поріз. Краплі її крові впали на шар і зникли, ніби він поглинув їх, відчувши смак.
Вона передала кинджал Ніку.

Він мовчки повторив її жест.

Тепер моя черга.

Я взяла кинджал. Він був теплий від рук Ніка, ніби зберіг його дотик.

— Коли різатимеш, думай про цю жінку, — сказала Марля і заплющила очі.

Нік теж заплющив. Вони обоє почали шепотіти невідомою мовою — шурхіт їхніх голосів пробігав по шкірі мурахами.

Я піднесла ніж до руки й натиснула. Різкий, гострий біль… але терпимий. Струмок крові збіг по долоні, і я простягла руку до шару.

Він спалахнув, ніби моя кров була для нього найсолодшою.

Я заплющила очі.

Спочатку — тиша. Потім я відчула чийсь погляд. Холодний, пронизливий, занадто близький.

 Начебто хтось розглядав мене зсередини.

— Ліка, не відкривай очі, що б не сталося! — наказала відьма. — Хто ти? Відзовися!

— Т-и… — пролунав тремтячий голос. — Ти — донька цього мерзотника…

Її гнів бринів у кожному слові. Погляд, який я не бачила, але відчувала спиною, став ще важчим.

— Ваш син… — почала я.

— Замовкни!!

Гучний свист вибив скло у вікні.

— Він сказав, ви допоможете! Я бачила його!
Тиша. Напружена, насторожена. Вона слухала. І я продовжила.

— Я вбила свого батька… але моє дитяче почуття провини, страх, самотність…
Я сама створила трьох демонів. І відчинила двері тому, чого не має бути у цьому світі.

Привид мовчав, та я відчувала, як її гнів стихає.

— Із тих дверей вийшли тіні… і мій батько. Він не давав мені жити раніше — і зараз хоче помститися.

Повітря стало густим, мов сироп. Руки тремтіли, але я не зупинялася.

— Благаю… допоможіть. Я повинна знати, як його зупинити. Він не зупиниться на мені. Люди страждають. Ваш син страждає. Він змушує його вбивати… навіть після смерті…

Довга тиша.

— Я допоможу, — прозвучало нарешті.

Полегшення накрило мене хвилею.

— Можеш відкрити очі, — сказала Марля.

Я розплющила. Привида не було. Як і бурі за вікном.

Марля впала на підлогу, виснажена.

— Я зробила все можливе. Ліка… далі все залежить від тебе.

Це означало одне: я маю зачинити ті кляті двері.
Вона вклала мені в руки кинджал.

— Він тобі знадобиться. Рушай. Ми чекатимемо. Якщо щось піде не так — витягнемо силою.
Я підійшла до Ніка.

— Ні, Ліко… — він схопив мене за руку. — Не роби з цього прощань.

Але я знала, що може й не повернуся.

Я нахилилася й поцілувала його. Це був поцілунок не сміливості, а правди — про те, що він для мене значить. Про те, чого я боюсь.

Його руки тремтіли, коли він обійняв мене у відповідь, ніби намагався вкласти в цей дотик усе, чого не встиг сказати словами.

Я відірвалася від нього, заплющила очі… і вирушила міжвимір'ям.