Глава 24. Ліка.

Я відчула, як сили повільно повертаються, але щось важке та липке м’яко тягнуло мене назад, ніби темрява не хотіла відпускати.

Голоси моїх власних демонів заглушували думки, проте крізь їх шепіт я почула інший голос. Рідний.
Голос Ніка.

‎Він кликав мене. Просив прокинутися.

Я… сплю?
Це сон?

Тоді чому все так боляче, так нестерпно самотньо… чому кожен звук ріже, як лезо?

‎— Ти залишишся тут… з нами… — прошипіло щось поруч.

‎— Ліко, впусти нас…

‎— Ми частина тебе…

Їхні голоси змішалися, перекручувались, лізли під шкіру, ковзали по кістках. Я більше нічого не розуміла — де реальність, де марення. Але знала одне: я не можу тут залишитись.

Не хочу.
Не маю права.

‎— Ні… — прошепотіла я, хоча голос ледве слухався.

У ту ж мить темрява згусла, в очах різко попливло, легені обпік запах чогось горілого — різкий, отруйний, майже задушливий.

І тут… я відчула чужі руки, теплі й сильні, що обхопили мої долоні. Під спиною — тверда поверхня, холодна й надійна.

Різкий вдих вирвав повітря з грудей. Горло обпекло, я закашлялася і розплющила очі.
Перше, що відчула — обійми. Ті самі руки, що повернули мене назад у життя. Сильні, реальні, живі.

‎— Ліко… — Нік прошепотів це так, ніби боявся втратити мене знову.

Я вчепилася в нього, як у єдину опору.

‎— Нік… мені страшно.

‎— Я знаю. — Його голос був низьким, теплим, майже тремтів. — Я тут. Я витягну тебе, хоч би де ти була. Не відпущу.

Мої очі наповнилися сльозами, але серце — тихою надією. Він був для мене світлом. Єдиним.

‎— Ми впораємося, — видихнула я, хоча більше казала це собі.

Ми змушені були розірвати обійми — занадто гостра реальність чекала попереду.

‎— Треба продовжувати. Немає часу на соплі. Зберіться, — відьма відрубала сухо, але в її очах промайнуло щось схоже на співчуття.

Разом ми вирішили викликати матір хлопчика.
Тіні за вікном бігали, наче щось безлике й голодне кружляло довкола дому. Іноді лунали крики… чужі, дитячі, жіночі — змішані в жахливий хор.

‎— Не слухай. Не дивись туди. Я поряд, — Нік торкнувся моєї руки, і цей дотик став якірцем у реальності.

‎— Почнімо, — сказала я, хоч голос тремтів.

Відьма принесла дивний прозорий шар, у середині якого щось тліло, пульсувало, ніби свербіло живим світлом. Від нього йшло тепло — майже відчутне на шкірі.

‎— Що це? — прошепотіла я.

‎— Те, що допоможе покликати духа.

Шар завис над столом, не торкаючись поверхні. Гравітація чемно відступила убік.

Марля заклопотано бігала кімнатою, запалювала свічки, розкладала трави, шепотіла закляття.
Нарешті вона зупинилася.

‎— Кожен з нас має пролити кров. Це плата за магію. І за того, кого ми хочемо покликати.

Вона провела кинджалом по своїй шкірі — кілька крапель крові впали на шар і одразу зникли, ніби їх жадібно всотало щось всередині.

Нік повторив те саме.

Тепер моя черга.

Я взяла кинджал. Він був теплим — теплом його рук.

Це викликало в мені дивне, ніжне хвилювання, абсолютно недоречне в цій кімнаті, повній темряви й смерті.

‎— Думай про жінку, яку викликаємо, — сказала Марля й закрила очі. Нік — також. Їхній шепіт злився в монотонну мелодію, тривожну, чужу.

Я надавила лезо до шкіри. Біль спалахнув яскраво, як маленький вогник. Кров потекла долонею.

Шар спалахнув, ніби саме моєї крові він прагнув найбільше.

Я заплющила очі.
Спочатку — порожнеча.

Потім… погляд. Холодний, жадібний, пронизливий. Так дивляться лише ті, хто давно мертвий.

‎— Ліко, не відкривай очей! — попередила відьма.

 — Хто ти? Відзовись!

‎— Ти… — голос привида був тремтячим, сповненим ненависті. — Ти донька цього виродка…

Мені стало холодно, немов хтось доторкнувся до самого серця.

‎— Ваш син…

‎— Замовкни!!!

Раптовий свист пронісся кімнатою, вибиваючи скло. Я здригнулася.

‎— Він сказав, що ви допоможете! Я бачила його дух!

Тиша.

Вона слухала мене.

Я ковтнула повітря й продовжила:

‎— Я вбила свого батька. Але провина… страх… самотність…

‎Це я створила своїх демонів. Я сама відчинила двері тому, що не повинно існувати.

Її погляд змінився. Став менш гострим. Болісно-зрозумілим.

‎— Через ті двері вийшли тіні. І мій батько. Він мучив мене за життя… і хоче мучити після смерті.
Повітря в кімнаті густішало, важчаючи на грудях. Я ледь дихала, але не зупинялася.

‎— Благаю… допоможіть. Мені потрібно знати, як його зупинити. Він не зупиниться на мені. Люди страждають. І ваш син… Він змушує його вбивати. Змушує навіть після смерті.

Довга пауза. Потім:

‎— …Я допоможу.

Мені стало легше, ніби гора впала з плечей.

‎— Можеш відкрити очі, — сказала Марля.
Привида вже не було. Як і бурі за вікном.
Відьма впала на підлогу — виснажена.

‎— Я зробила все можливе… Ліко, тепер усе залежить від тебе.

Це означало одне: я повинна зачинити ті кляті двері.

Вона вклала мені в руки кинджал.

‎— Він тобі знадобиться. Рушай. Ми чекатимемо тут. Якщо щось піде не так — витягнемо тебе силою.

Я підійшла до Ніка.

‎— Ні, — він одразу зрозумів, про що я думаю. — Не роби з цього прощання.

Я торкнулася його щоки. Він був теплий, такий живий…

Нахилилася ближче.

Я поцілувала його.
Ніжно, але рішуче.

Так, ніби цим поцілунком хотіла запам’ятати кожен дотик, кожен подих. Наче це може стати моєю останньою ниткою до цього світу.
Його губи відповіли — гарячі, тривожні, справжні.
У цьому поцілунку був страх, надія, мовчазне "повернись".