Глава 24. Нік.

— Ліка!

Я впав перед нею на коліна й легенько поплескав по щоках, намагаючись повернути її до тями.

Але марно — вона не реагувала, ніби провалилася кудись далеко, куди я не міг дотягнутися.

— Швидше! Вони поруч! — вигукнула Марля, та, побачивши, що дівчина непритомна, різко зупинилася.

— Бери її на руки. Ми майже на місці. Тут я безсила.

Я підхопив Ліку. Вона миттєво обм’якла в моїх руках — легка, тепла, беззахисна.

І в цю секунду мене наскрізь пробило розуміння:
я готовий віддати життя, аби вона жила… аби ніколи не знала цього жаху потойбіччя.

Ліс вирував, ніби скажений — вітер бив по деревах, гілля хапалося за одяг. Та за мить ми опинилися у домі відьми. Різка тиша впала на нас, як камінь.

— Клади її на стіл. Треба витягнути її звідти, доки вони не зламали її розум остаточно.

Я обережно поклав Ліку.

Боже… вона була такою блідою, аж прозорою. Губи синіли, немов вона лежала тут не живою, а витягнута з холодної води.

Але найбільше різав очі браслет — він палав сліпучо-червоним, і мені було досить одного погляду, щоб зрозуміти:

вона кличе мене. Вона бореться. І я повинен бути поруч.

Я вже знав, що робити.

Поки Марля розставляла свічки навколо стола, я схопив пучок трав і підпалив.

Полум’я спалахнуло яскраво-синім — живим, непокірним.

Я відкрив відьомську книгу, знайшов потрібне закляття й почав читати. Голос тремтів.

Марля приєдналася, і наші слова злилися в один, швидкий, розпачливий шепіт.

Тоді я побачив, як щось змінюється.

Барва поволі повернулася до Лікиного обличчя — щоки порожевіли, губи вже не були холодним попелом.

Але очі залишалися заплющеними. Вона не поверталася.

Ми вимовили останні слова — і вогонь раптово згас.

— Чому… чому це не спрацювало?! Чорт! — я різко відійшов від столу. Ноги тремтіли.

Страх накрив хвилею, холодною й дикою.

Я боявся, що вона не прокинеться. Що її забрали.
Що я вже ніколи не почую її голос… не побачу сміху… не відчую, як вона торкається мене поглядом.

— Нік! — Марля різко розвернула мене до стола. — Поклич її. Вона має почути саме тебе.

Паніка стискала груди так сильно, що я ледве вдихнув.

Я повернувся до Ліки, взяв її за руку — маленьку, теплу, рідну — і підніс до губ.

Поцілував. Повільно. Ледь торкнувшись.
Наче боявся розбити.

— Прошу… мила… — прошепотів я, майже торкаючись її щоки. 

— Прокинься.Ти потрібна мені. Зараз. Тут.
Будь ласка, Ліко… повернись до мене.