Глава 23

— Ліка, прокидайся!

Очі злипалися, шкіра ще пам’ятала тепло сну. Було відчуття, що поспала я зовсім мало. Квартиру наповнював запах кави й чогось неймовірно смачного.

— А що так пахне?..

Я повільно підвелася на маленькому дивані — і тільки тоді зрозуміла, як ми спали тут удвох.
МИ СПАЛИ РАЗОМ.

Сон злетів моментально. Щоки запекло, серце різко вдарило в груди. У вікно било світло, сліпило, немов навмисно підкреслювало моє збентеження.

— Фу, та за що…

З кухні виглянув Нік — у фартусі, з плямами борошна на обличчі. Він виглядав настільки домашньо, що я не стримала сміх і прикрила рот рукою.

— Все для тебе, мала, — посміхнувся він.

— Приємно бачити тебе таким.

— Яким?

— Хорошим. Лагідним.

Він не відвернувся, не зніяковів. І чому я взагалі розраховувала побачити рум’яні щоки? Це ж Нік.

— Насолоджуйся, — кинув він.

— Це було зайве, нахабна самозакохана істота.

— Йди їсти, ангеле Божий.

Млинці — ось що так пахло. Ми сіли снідати. Нік подав яєчню, бутерброди та млинці з кавою.

 Тарілку з млинцями він поставив подалі від мене.

— Ей…

— Спочатку солоне.

Після сніданку я пішла збиратися. Їхати до відьми не хотілося зовсім. Чесно — вона мене дратує до неможливості. Але треба — значить треба.

Ліс зустрів спокоєм. Тихий шелест листя зливався зі співом птахів. Все було так мирно, так неправдоподібно спокійно — наче ми прийшли по гриби, а не вирішувати долю людей і боротися з тим, що не дає другого шансу.

Але під цим спокоєм щось ворушилось. Напруга наростала в мені клубком. Як дикий звір, що чатує в темряві, ховаючись до останнього, щоб потім кинутися і розірвати.

Ми йшли, бо іншого виходу не було. Та пітьма не милосердна. Вона грається, збиває з розуму, а потім без жалю розкриває пащу й ковтає.

— Ще трохи, — промовив Нік.

Ліс густішав, ніби намагався сховати від нас шлях.

— Ну ж бо, Марле, з’явись.

І відьма з’явилася. Що дивно — одразу. Туман прокотився по землі, ніби штучний — такий, як у фільмах, коли нагнітають передчуття.

— За мною! Швидко!

Вона зірвалася на біг, і ми з Ніком рвонули слідом.
Погода різко змінилася. Вітер смикав дерева так люто, що тонкі гілки гнулися до землі. Звірі поховалися, птахи стихли — лиш чорні ворони закружляли над нами, каркаючи, наче попереджаючи про лихе.

Я відчувала, що щось насувається. Щось могутнє, страшне. Але не розуміла — що саме.

— Тримайся за мою руку! Я поруч, що б не трапилося! — Нік кричав, щоб перекричати вітер.
Волосся розвіювалося в різні боки, подих перехоплювало.

І тоді з глибини лісу почувся голос. Спершу тихий, потім гучніший. А потім — крик. Пронизливий, роздираючий, такий, що в скронях загупало тупим болем.

Я впала на коліна, притиснувши долоні до вух. Нік став поруч, намагаючись підняти мене, але свідомість вислизала.

Білий простір. Ці кляті двері знову.

Цього разу — відчинені.

Швидкі кроки позаду. Торопливі.

— Вставай! Підіймайся! Не здавайся, Ліко! Ти майже змогла!

Я заплющила очі — мене нудило, всередині все стискалося й вивертало. Здавалося, я зараз вибухну зсередини.

Переді мною сидів той самий хлопчик.

— Ліка, ну ж бо! Вставай! Вони вже близько!
Йди! Шукай маму! Вона розповість… допоможе…
І він зник.

Натомість з’явилися вони — три пари очей.
Вони кружляли навколо мене, шепотіли, сміялися, але слова тонули у дзвінкому вереску в моїй голові. Мене скрутило, я впала на спину, намагаючись зробити вдих.

— Ха-ха… така слабенька… — пролунало зліва.

— Така безпомічна… — справа.

— Хто ти без свого чарівника, Ліко?..

Останній голос — над самим вухом. Я розплющила очі й піднялася, тримаючись за кожен подих.

— Я вб’ю вас… — хрипло видихнула я.

Горло пересохло так, ніби я не пила цілу вічність.

— Закрию двері. Назавжди.

Ніхто більше не відкриє їх.
Ніхто не випустить вас.

Ноги тремтіли. По губах повзло щось тепле — кров.

Тіні реготали. Кружляли так швидко, що неможливо було вхопити жодну.

— Ти вбила батька…

— Ти вбила матір…

— А нас не зможеш!

Сміх лунав з усіх боків.

Потім — один голос. Синхронний. Холодний.

— Ми твій нічний кошмар. 

— Ми — твої втрачені почуття: провина, страх і лють. Ми те, від чого ти не позбудешся… НІКОЛИ.