Глава 22

У просторі раптом потемнішало — наче ніч настала там, де не повинна була з’явитися.

Три пари очей кружляли навколо мене, шепотіли щось незрозуміле, співали, мов троє чортенят, що втратили розум від власної злоби.

Браслет на моїй руці спалахнув різко, нестерпно яскраво.

І в ту ж мить я відчула дотик. Справжній. Холодний. Чужий.

Вони теж це відчули — ігри закінчилися. Усі троє кинулися на мене одночасно.

Я закричала… і різко прокинулася.

Нік одразу обхопив мене руками.

— Тихо-тихо… я поруч. Все добре.

Але я відчула біль — надто справжній, як для звичайного сну.

— Боляче… — ледве видихнула.

— Що? Де?

Я закотила рукав. На оголеній шкірі чітко виднівся синець — відбиток чужої долоні. Довгі, неприродні пальці, не людські.

— Якого біса?! — Нік вибухнув так, що я аж здригнулася.

Він ходив кімнатою важкими, глухими кроками, ніби весь світ давив йому на плечі.

— Так не має бути, Ліко. Вони не можуть торкатися тебе уві сні. Не можуть проникати у… ту твою реальність.

— Нам потрібна допомога твоєї відьми.

— Вона не моя, — буркнув він. — І сьогодні вже пізно. Поїдемо зранку.

Напруга в повітрі зростала. Він не знав, що змінилося і чому тіні змогли до мене дотягнутися.

— Може, кави? — запитала я, аби хоч якось зняти напруження.

Нік коротко кивнув, і я пішла на кухню.

— Виходить, вони стали сильніші? — спитала я вже звідти.

— Схоже, так. І набагато.

— Якщо я правильно розумію… мені потрібно просто зачинити ті білі двері?

— Так, але не все так просто. Там точно є якийсь підвох.

Ми довго думали, обговорювали, не помічаючи, як годинник проскакує за північ.

— Слухай… якщо я відкрила їх у дитинстві, то чому все почалося саме зараз?

— Бо ці тіні-демони — твої власні. І їм теж потрібен час, щоб набратися сил. Їхня мета — не просто звести тебе з розуму. Вони хочуть, щоб ти задихнулася у власних почуттях і… — він знизав плечима. — Щоб ти сама з собою розправилася.

Він говорив про це надто спокійно. Наче розповідав про випускний чи похід на пікнік.

— Як ти можеш так легко про це говорити?

Нік м’яко посміхнувся й торкнувся мого плеча.

 Його дотик проганяв холод, що повільно розтікався поміж ребрами. Він проявляв до мене все більше тепла — не як до об’єкта, а як до жінки. І я зовсім не була проти.

— Бо знаю, що з тобою цього не станеться, — сказав він, зробив паузу і додав: — Ходімо спати. Уже пізно.

Вже світало. Сонце прокидалося повільно, невпевнено. Спати більше не хотілося. Я пішла на кухню випити води.

Нік лежав на дивані у вітальні, ніби спав. Я підійшла ближче. Його повіки ледь здригалися, дихання було рівним, спокійним.

— Такий хороший, коли спиш… — прошепотіла я.
Його обличчя виглядало настільки мирно, що мимоволі викликало теплу усмішку.

Я накрила його ковдрою й сіла поруч. По телевізору йшла якась гумористична передача, у коридорі світилося тепле світло — і весь цей мікс створював затишок, у якому хотілося залишитися назавжди.

Раптом Нік насупив брови, наче щось побачив уві сні.

— Що ж тобі там сниться… — прошепотіла я і погладила його по голові.

Він здригнувся, відкрив очі.

— Ти чого не спиш? — запитав.

— Не можу. А тобі що снилося?

— Ти.

Він узяв мене за руку, розвернув спиною і потягнув до себе.

Ми лежали в обіймах. Серце вистрибувало з грудей. У животі піднімалася приємна хвиля тепла, як якоїсь забутої ніжності.

Здавалося, я ніколи в житті не відчувала нічого подібного. Звичайні обійми чомусь різали душу до сліз.

Він притягнув мене ближче, видихаючи тепле повітря мені в шию. Відчуття безпеки накрило раптово, майже боляче.

Я не сама. Нарешті.

— Герой, ти чого? — тихо спитав він.

Його голос повернув мене в реальність.

Паніка миттєво піднялася всередині — він помітив.

— Повернись до мене.

Я послухалася.

Нік ніжно відкинув пасма волосся з мого обличчя, великим пальцем витер сльози з щік. А потім поцілував… обережно, майже невпевнено, ніби боявся, що я не дозволю.

Його губи торкалися мого обличчя ніжно, занадто ніжно.

Я заплющила очі, дозволяючи собі хоч на хвилину забути про темряву.

Я обійняла його міцно, так, як давно хотілося. Прихилилася до його шиї — його запах миттєво наповнив мої легені, заспокійливий і теплий.
Я засинала в його обіймах, поки він час від часу гладив моє волосся.

І тоді я зрозуміла — наші стосунки уже не будуть такими, як раніше.

Поки він поруч — мені спокійно.

Поки він поруч — мені добре.

Поки він поруч — мені не страшно.

Ще трохи і кінець.

Ви готові до вибуху?)