Глава 21

Ми приїхали додому пізно. День і сварка виснажили нас повністю — я ледве стояла на ногах, а всередині відчувалась така порожнеча, що хотілося просто зникнути на кілька годин.

— Ліка, ходи сюди, — тихо покликав Нік.

Він стояв посеред кімнати, розкривши руки. Простий жест — а я відчула, як всередині щось боляче сіпнулося.

— Відьмочку свою обіймай. Я пам'ятаю, який ти радий був її бачити. Одразу кинувся в обійми, — прошипіла я тихо, навіть не намагаючись приховати ревність, що роз'їдала мене.

— Ліка… вона мені як сестра. Нічого більшого. І вона старша за мене майже на тридцять років, — Нік навіть не здригнувся, просто спокійно, чесно подивився мені в очі.

— Та що за… — видихнула я і опустилась на диван. Сил сперечатись не було зовсім.

Втома накотила так різко, що світ трохи поплив.
Нік підійшов, злегка торкнувся моєї щоки, а потім раптово підхопив на руки.

— Вибач, мала, спочатку вечеря, — сказав він м’яко.

— Ха-ха, Нік, відпусти, — я вчепилася йому в плечі, намагаючись приховати сміх. Він притиснув мене сильніше.

— Нарешті ти посміхнулася, — тихо прошепотів.
У його голосі прозвучав ледь вловимий сум — такий щирий, такий реальний, що мені на мить стало соромно за свої слова. Але він швидко сховав його за звичним спокоєм і пішов готувати вечерю.

Я ж вирішила спробувати розібратися з тим міжвимірним простором.

Сподіватися, що щось вийде — наївно. Але я хоч хотіла спробувати.

Я заплющила очі, змушуючи себе зануритися в те місце — згадати двері, порожнечу, холод. Спочатку не виходило нічого, думки плутались, дихання збивалось. Але щойно я зосередилась — простір знову відкрився.

Переді мною стояла тиша. Та сама важка, липка тиша.

— Агов?.. Тут хтось є?
Мої слова не просто відлунням повернулися — вони ніби облизали простір і повернулись до мене з іншою інтонацією.

— Доню…

Від цього голосу я застигла.

Мурахи пробігли по тілу, холодні й колючі.

— Мам?.. Але ж… ти жива. Ти ж… жива?
— Так, доню. Фізично, але моя душа давно тут, — її голос був тихим, приглушеним, але таким знайомим, що серце стислося.

Вона торкнулась моїх рук. Її долоні — холодні, як лід, але водночас такі ніжні, як у дитинстві, коли вона гладила мене по голові перед сном.

— У нас дуже мало часу. Слухай уважно, — її погляд став гострим, навіть жорстким.

— У тебе справді був брат. Знайди його… і його матір. Вони скажуть тобі правду.

— Мамо, вони мертві… Як я їх знайду? — моє власне дихання стало різким, уривчастим.

— Доню… ми відьми. У нас можливостей набагато більше, ніж тобі здається. Якщо ти ще не навчилась — прийми допомогу тієї, кого ненавидиш. Інакше тобі не вижити.
Я не змогла все виправити… тому вся надія на тебе, моя квіточко…

І вона зникла. Просто розвіялась на очах.
Наче її і не було.

Скільки я не кликала — відповідь поглинула тиша.
Потім почалося шкрябання.

Гуркіт.

Тріск — ніби хтось проводив по дереву довгими нігтями.

— Думаю… мені вже час… — прошепотіла я сама собі.

Я заплющила очі, намагаючись вирватися назад.
Коли відкрила — двері вже були відчинені.

Три пари очей.

Чорні, блискучі, голодні.

Вони дивилися на мене, ніби оцінювали, ніби вибирали, з чого почати.

Я знову заплющила очі. Але тіла не відпускало.
— Ха-а… дурне дівчисько… — прошелестіло праворуч.

— Що вона робить? Ха-ха… — ліворуч.

— Тікає-е-е, брате-е-е… — ззаду.

Голоси лилися навколо мене тихими, слизькими хвилями, наче хтось муркотів у темряві, в яку мене намагалися втягнути.

Я чую їх.

Отже… я досі тут.

А повернутись не можу.