Глава 20

— Чай, каву? — жінка запитала сухо, без зацікавлення, наче то була формальність.

— Ні, дякую.

— Що ж… тоді одразу до діла.

Вона на мить замовкла. Тупцювала пальцями по столу, ніби підбирала слова, які б найбільше… поранили? Або хоча б не шокували так сильно.

— Вона справді тут, — нарешті сказала. — Але вона взагалі не в змозі говорити. Уже два роки — ні слова.

У мене всередині щось стиснулося, наче холодна рука обхопила серце і сильно стисла.
Жінка продовжила:

— Спочатку, коли ми її забрали… щодня були приступи. Вона кричала, ридала, повторювала, що винна перед своєю донькою. Що мусить «повернути те, що забрала». Нам доводилося колоти снодійне. Постійно.

Я ковтнула повітря, але воно раптом стало важким, густим.

Винна переді мною? Перед ким ще? Через що?..

Жінка повела бровою:

— У своїх приступах вона роздирала собі шкіру. Безжально, ніби не відчувала болю. Наче намагалася вирвати з себе щось… або когось. На її тілі досі сліди від власних нігтів. Глибокі. Деякі — як рани, що ніколи не загояться.

Перед очима спалахнули образи: мама, з якою я сперечалась, якої ненавиділа… і зараз — вона в кутку палати, роздерті руки, пустий погляд, кров під нігтями…

Мене знудило.

— А потім, — лікарка зітхнула, — вона просто… згасла. Перестала кричати. Перестала плакати. Лежала, дивлячись в одну точку. Не жила. Існувала.Ми вже не знали, що робити. Хоч лікарня й виглядає… м’яко кажучи, недобре, — ми вилікували понад п’ять тисяч людей із найважчими діагнозами.

Вона подивилась на мене з чимось схожим на безсилля.

— Але ця жінка… вона утонула в провині так глибоко, що ми не змогли її витягнути.

Я сиділа мовчки. Час ніби стиснувся в одну темну точку.

Якби я прийшла раніше…

Якби не відштовхнула, не кричала, не ненавиділа…

Мама могла б жити.

Мала шанс.
Мала. А я його забрала.
Я відчула, як у грудях щось тріснуло — не різко, а повільно, з хрустом.

— Ви дуже схожі, — промовила жінка тихо. — Я розумію, що ви — її донька.
Тому… вибачте, але я не можу вам допомогти. Можливо, єдине, що ми можемо для неї зробити зараз… це дати їй спокій. Хоч у смерті.

— Але… — почав Нік.

— Нік. Вона права, — я зупинила його тихо, майже шепотом.

Голос тремтів, але я намагалася триматися.

— Я розумію. Просто… — Нік ковтнув. — Можливо, ви хоч якось можете допомогти?

Я зібрала себе:

— Скажіть, будь ласка, чи є в мене хоч якісь родичі? Хто-небудь… Я не мала нікого, окрім мами й тата.

Жінка відповіла не одразу.

— Є де хто. Але не зовсім родичка.

Ви, мабуть, не знали… У вас був старший брат.
Точніше — міг би бути.

Мене наче облили холодною водою.

— Йому було сім, коли він загинув, — продовжила вона. — Через рік народилися ви.

— Тобто… це правда… — слова виходили самі.

— Ви знали?

— Я чула… уривки…

Жінка кивнула:

— Це був син вашого батька від іншої жінки. Ваш батько не хотів визнавати дитину. Коли хлопчик підріс — бив його. Постійно. Хлопчик слабшав… поки одного дня просто не витримав.
Його мати… не пережила цього й покінчила з собою.

Я стиснула пальці.

Упиралась нігтями в долоню так сильно, що мало не пробила шкіру.

— Ваш батько дізнавшись… оскаженів, — лікарка говорила спокійно, але в її голосі відчувався страх. — Він прийшов додому і…
Зґвалтував вашу маму.
Так ви з’явилися на світ.

Я перестала дихати.
Просто перестала.
Мене не мали любити.
Мене не мали хотіти.
Мене не мали народжувати.
Усе моє тіло обм’якло, ніби з мене витягнули кістки.

— А ваш батько… — жінка відвернулась. — У нього були важкі розлади агресії. З роками ставало гірше. А потім він помер. Я не знаю деталей.

Нік весь цей час тримав мою руку.

А я стискала його пальці так, що, мабуть, боляче.
Але він не відсмикував руки.

— Як звали… її? І хлопчика?

— Хлопчика — Мирослав.
А його мати… Марія. Чи Марина. Вибачте, не пам’ятаю точно. Її мати, бабуся хлопчика, жива, можливо вона погодиться з вами поговорити.

— Дякую… — прошепотіла я. — Ви… дуже допомогли.

У двері постукали.

— Маріє Іванівно, там Вероніка знову бушує.
Лікарка підвелась.

— Мені треба йти. Рада була познайомитись. До побачення.

Коли ми вийшли, свіже повітря різко вдарило в обличчя, ніби крижаний ляпас.

Мені хотілось розридатися, впасти на землю, вирвати з себе цей біль…

Але я трималася.

Потім.

Сльози будуть потім.

Спочатку треба довести це все до кінця.

Бо інакше загинуть люди.

— І що тепер? — Нік зупинився переді мною. — Ми потрапили в замкнуте коло.

— Так. Але… — я видихнула. — У мене теж є ідея.
Тобі вона не сподобається.

Він підняв брову.

— Я слухаю.

Я подивилась йому прямо в очі.
Страх, тривога й рішучість змішалися в мені в палаючу, небезпечну суміш.

— Відьма. Та і з жінкою цією поговорити можна.