Глава 19

— Доброго дня… підкажіть, будь ласка. Ось ця жінка… Ви її пам’ятаєте?

Я простягнула охоронцю телефон. Старий взяв його обережно, ніби боявся впустити саму пам’ять.

Він довго приглядався до фото, і лише за мить стис губи.

— Так… пам’ятаю. Бідна дівчина… Не пробула тут і року. Тут кожну ніч кричала… ніби винна перед донькою.

Мене пронизало, наче тонкий ніж увійшов під ребра.

Біль був різкий, майже фізичний — груди стиснуло так, що я не могла вдихнути.

Винна перед донькою.

Переді мною?
За що?
Чому?

Горло різало, серце стукало так, ніби хтось бив по ньому зсередини.

— Вона… жива?.. — голос мій тріснув, став тонким і тихим.

Охоронець кивнув, трохи винувато.

— Наскільки я знаю… жива.

Він витягнув невеликий зім’ятий папірець зі стосу записок, що давно втратили білизну.

— Ось адреса лікарні. Лікарі залишили її… раптом хтось із рідних шукатиме. Не знаю, чи жива досі. Багато часу минуло. Але ж… надія завжди є, чи не так?

— Ви праві… Дякую.

— А ви… хто їй?

Я ковтнула клубок болю.

— Донька.

В очах старого щось здригнулося. Тепло й сум одночасно.

— Успіхів тобі, дівчинко.

Ми з Ніком їхали мовчки. Він не задавав зайвих питань — і я була вдячна. Його мовчання не тиснуло. Воно огортало.

— Це психлікарня, — сказав він лише раз. — Якщо вона жива… вона може бути зовсім іншою.

— Я розумію.

Чи справді?

Я повторювала ці слова, але в голові не вкладалося нічого:

мама, тюрма, спроба самогубства…
Крики щоночі…
Вина…
Моя вина?
Мене морозило зсередини.

Лікарню знайти було легко — занадто легко. Наче вона сама нас чекала.

— Боже… яке жахіття, — прошепотіла я.

Тут все було неправильно.

Жінки й чоловіки в білих сорочках з’яззязаними руками тинялися подвір’ям, ніби загублені тіні. Хтось хитався, тихо мугикаючи, хтось заливався сміхом, хтось стояв обличчям до стіни, б’ючись чолом у камінь.

І ніде — жодного лікаря.

Жодного кроку, що здавався б упевненим.
Це місце пахло хлоркою й занепадом.
І безумством.

До нас підійшла жінка — рудоволоса, з мертвими очима, що ніби провалювались всередину черепа.

— Ви до кого? — її голос був сухий, без жодної емоції. — До нас давно ніхто не заходив.

— Воно й видно, — кинув Нік.

Жінка навіть не глянула на нього. Зате, коли її погляд впав на мене, вона… посміхнулася.
Той вираз був огидним. Розтягнуте, неживе обличчя, де усміхалися губи, але очі… очі лишались порожніми.

Мене раптом знудило.

Я зусиллям зібрала себе докупи, намагаючись не показати страху.

Та до мене підійшла дівчинка-пацієнтка. Дуже маленька… занадто маленька для цього місця.
Її очі були бездонні.

Як у того хлопчика.
Темні, пусті, холодні.

Вона вчепилась у мій одяг маленькими пальцями, блідими, як у трупа. Відкрила рота, щоб щось сказати — але жінка поруч різко вдарила її.
Дівчинка впала, але навіть не закричала. Просто лежала й дивилась на мене… так, ніби чекала, коли я підійду.

— Навіщо ви з нею так?! — вирвалося у мене.
Я зробила крок вперед, але Нік схопив мене за руку й різко притримав.

— Подивись. У правій руці.

Я опустила погляд — і ледве не відсахнулася.
В руці дівчинки блиснув ніж.

Вона посміхнулась.

Дуже повільно, дуже широко.

І з легким сміхом побігла геть.

— Ця дівчинка вирізала п’ятнадцять дітей і няню в дитячому садку, — сказала рудоволоса буденно, ніби говорила про погоду.

У мене підкосилися ноги.

Слова не йшли.

Думки розсипались, як попіл.
Якщо такі діти ходять тут просто так…
Що ж чекає всередині?

— То до кого ви прийшли? — повторила вона.

Нік заговорив за мене:

— Ось ця жінка. Нам дали адресу. Сказали, вона у вас.

Жінка взяла телефон. Її брови ледь заворушились, коли вона дивилась на фото.

Потім вона хмикнула й сказала:

— Пройдімо в мій кабінет.
Я вам… все розповім.

І коли вона розвернулась, я раптом відчула, як повітря навколо стало густішим.

Щось тут не так.

Дуже не так.

І я не була певна — чи хочу я знати те, що вона збирається сказати.