Глава 18

Вже вдома я сиділа, закутана в теплу м’яку ковдру. Пальці ще трохи тремтіли, але не від холоду — від пережитого. Нік бігав навколо мене, мов тінь, що не хоче втратити свого світла: то ставив чай, то клав поруч грілку, то поправляв ковдру. Він виглядав злим, напруженим, очі блищали холодними іскрами — але в рухах була турбота. Справжня. Тиха. Та, яка гріє сильніше за будь-яку ковдру.

Хлопець нарешті сів поруч, наче наважився зупинитись.

— Ліка… я злякався. Дуже. Я думав, що не встигнув… що не врятую.

Його голос зламав мене більше, ніж будь-які крики. Він не мав так говорити. Не він — сильний, впертий, той, кому нічого не страшно.

Він провів долонею по волоссю, ніби проганяв власні демони.

— Вибач, — прошепотіла я. — Я не послухала… не знала, що так вийде.

У двері постукали.

— Ти когось чекаєш? — здивувалась я.

Нік тільки хитро посміхнувся і вийшов.

Я навіть не встигла запитати, що він робить, бо в наступну мить відчула його теплі руки на своїй талії —
він обійняв мене зі спини, повільно, ніжно, так, ніби боявся налякати.

Перед моїм обличчям з’явився невеликий букет. Квіти… від Ніка.

Серце злетіло догори і впало десь у п’яти.
Запах був ніжний, майже невловимий, але чомусь одразу заспокоїв.

Він обійшов диван і став на коліна переді мною.
На КОЛІНА.

Я ледве дихнула.

— Мир? — тихо запитав він.

— Мир… — посміхнулась я, не впізнаючи власний голос.

— Це ще не все.

Він дістав з кишені маленький потертий мішечок. Видно — дуже старий. Зі спогадами.

— Дай руку.

Я простягнула долоню, і він акуратно дістав червоний браслет — простий, але такий теплий, ніби тримався на чиємусь пульсі.

Він одягнув його мені на зап’ястя — повільно, як щось цінне. Його пальці торкались моєї шкіри, і від цього по тілу пробігали імпульси.

— Це оберіг. Маленька сімейна дрібничка. Він дасть мені знати, якщо з тобою щось не так… коли мене нема поруч.

Я завмерла.

— Він… сімейний? — ледь прошепотіла я.

Нік кивнув. Спокійно, впевнено. Наче вже все вирішив для себе.

Моє серце пропустило удар.
Він прийняв мене?
Справді?

Я нахилилась і обережно поцілувала його в щоку.

— Дякую…

Наші погляди зустрілися — і цього виявилось достатньо.

У його очах було те, чого я боялась побачити: бажання, ніжність, потреба.

Його погляд на мить ковзнув до моїх губ.
І ми зірвалися.

Його руки торкнулися мого обличчя, гарячі, впевнені. Він нахилився різко, але зупинився в подиху від мене — ніби питав дозволу.
Я не відвелася.

Наші губи зустрілися. Неочікувано м’яко. Потім сильніше.

Він цілував так, ніби боявся втратити, ніби я була єдиною ниткою, що тримає його на цьому світі.
Його поцілунки ставали глибшими — то владними, то ніжними.

Його пальці ковзнули під ковдру до моєї спини, і я не змогла стримати легкого здригання.
Мурахи пробігли тілом, і здавалось, що я просто тану в його руках.

Я обхопила його шию, притягуючи ближче.
Він зітхнув мені у губи — глухо, гаряче, так, що в мене перехопило дихання.
Ми зупинилися тільки тоді, коли обоє вже ледве дихали.

Наші чола торкалися одне одного.

— Нік…

— Ліка…

Я відсторонилась лише на кілька сантиметрів — і тільки тоді відчула, що плачу.

Тихо, без ридань.

— Мені страшно, Нік… — зізналась я.

Він м’яко втер сльозу великим пальцем.

— Я поруч. Завжди.

І я вперше в житті повірила цим словам.
Ми довго сиділи так, обіймаючись, час від часу торкаючись губами, вже ніжніше.

І поки його руки огортали моє тіло, як найнадійніша фортеця — я заснула в його обіймах.
Ранок був світлим. Незвично тихим.

Спокійним. Нарешті.

Я сиділа з чашкою кави, а Нік готував сніданок. М’ясо шипіло на пательні, кімнату наповнював запах спецій і житла. Його спини було достатньо, щоб відчувати себе в безпеці.

— Отже… цей хлопчик, — почала я, — за словами батька, наче мій брат. Але я не пам’ятаю ні брата, ні сестру. Можливо… я не перша дитина, яку він зламав. Або цей хлопчик — від іншої жінки. Але тоді… чому він мертвий?

Нік мовчав, уважно слухаючи.

— Він вселяється в Андрія й намагається мене вбити. Але чому саме я? Ми ж навіть не знайомі. За що він мене ненавидить?
Добре. Далі. Сон. Той вимір. Я думаю… це той міжсвіт, про який казав дідусь. І в дитинстві… я сама відкрила двері. І щось випустила. Мої страхи — батько і темрява. Тому він завжди тягне мене туди.

Нік спитав тихо:

— Ти впевнена, що хлопчик мертвий?

— Так. У тому місці живих немає. Є тільки ті, хто хоче ними стати..

Я задумалась. І раптом…

— Нам потрібно поїхати в тюрму. Ту, де була мама. Я не впевнена, що вона… мертва. Те, що я бачила — могло бути тінню. Або… що батько хотів зламати мене повністю.

Нік вимкнув плиту й озирнувся.

— Значить, ти доїдаєш, і ми їдемо.
Розберемось з мамою. І знайдемо, хто цей хлопчик.

Психлікарні.. завжди для мене були моторошними :)