Глава 17

Він різко схопив мене за волосся і потягнув до берега. Мені навіть здалося, що він більше не людина — рухи дергані, очі скляні, а пальці стискали моє волосся так, ніби хотіли вирвати його з корінням.

Весь час він повторював одне і те саме:

— Чому… чому не слухаєш, дурепо… Чому ти мене не слухаєш, Ліка…

Його голос сипався, зривався на шепіт, потім знову підскакував до майже крику. Це було не божевілля — щось інше, чуже. Наче слова говорили не його вуста.

До берега ми дійшли за секунду — він тягнув мене так, що я ледь встигала торкатися ногами землі. А потім просто кинув у воду. Холод ударив у груди, наче сотні голок. Я спробувала піднятися, але різкий ляпас збив мене з орієнтиру — обличчя обпекло болем, вода бризнула в очі.

Він схопив мене за лікоть і потягнув далі, у темряву озера. Йому, здавалось, було все одно, наскільки крижана вода. Він ішов уперед уперто, майже механічно.

Раптом його руки знову опустили моє обличчя під воду.

Я намагалася закричати, але у горло одразу ринулася темна, холодна вода. Паніка вдарила в голову — я била його, дряпала, намагалась вирватись, але він був сильніший.

Над водою ліхтарі хиталися і мерехтіли світлими рваними плямами, і кожного разу, коли я виривалася хоч на секунду, вони виглядали ще більш далекими, майже недосяжними.

Повітря вже не вистачало, легені палали. Я чула його бубоніння навіть крізь товщу води — приглушене, моторошне:

— не слухаєш… не слухаєш… дурепа…

Очі різало, тіло почало слабнути. Водночас у голову вдарила думка:

Нік. Він же був у парку. Він мав мене бачити. Він… мав.

Я вирвалась на поверхню.

— Благаю… Нік… — це був хрип, а не голос.

І знову — вода, чорна, бездонна. Руки Андрія стискали мене, як залізні обручі. Я захлиналась, судомно хапала його за пальці, намагаючись розтиснути їх. Шкіра на моїх руках вже була подряпана до крові, але він не відпускав.
Кисень закінчився.

Свідомість почала гаснути, немов хтось повільно вимикав світло.

Я обм’якла, розкинувши руки, дозволяючи тілу впасти у воду.

Мені снився сон. Той самий.

Тато стояв поруч — руки схрещені на грудях, погляд спокійний, навіть м’який.

Він виглядав так, як давно вже не виглядав у моїй пам’яті: не втомленим, не злим, просто… татом.

— Познайомилась з братиком? — тихо спитав він.

 — Він тепер буде поруч. Він любить тебе, Ліка.

Я хотіла відповісти, але не могла. З мого рота, з носа, з очей текла вода.

Я відчувала, як щось давить на горло зсередини. Жах піднімався хвилею, я намагалася відкашлятися, видихнути, хоч щось сказати — але не могла.

— Доню… заспокойся, — мовив тато. — Ти вже померла. Тепер будеш тут назавжди. Разом з татом, братиком… і навіть мамою.

Наче холодний метал пройшовся по моїй спині.

— Ні… — хотіла сказати я, але вийшов лише захрип.

І раптом крізь туман, крізь дзвін у вухах, крізь воду, що заливала мене зсередини, прорвався чужий голос:

— НІ!!!

Я вирвалася зі сну так різко, що мені здалося — зараз знову захлинуся.

Руки Ніка тримали мене, стискали міцно, але обережно. Поруч лежав Андрій — без свідомості, мокрий, неприродно блідий.

Горло пекло, кожен ковток повітря болів. Я кашляла довго, ривками.

— Тихо, тихо… моя дівчинко, — шепотів Нік. — Все добре. Я поруч. Тримайся, будь ласка.

Швидка прибула швидко. Занадто швидко, як для вечора на набережній. Я вже майже не розуміла, що відбувається навколо — тремтіла, зуби билися один об один, а очі різало від світла ліхтарів.
Медикам Нік сказав, що ми закохані й вирішили накласти на себе руки, бо батьки не дозволяли нам бути разом.

Це звучало настільки абсурдно, що я навіть не спробувала виправити. Мені було холодно так, що я не відчувала пальців. Хотіла лише тепла. Лише спокою.

І я провалилася знову.

Спочатку — темрява. Потім переді мною з’явилися білі двері. Білі настільки, що з них ніби йшло світло. З-за дверей лунав сміх — той справжній, дитячий, щирий.

Відчуття було, ніби там — дім. Безпека. Тепло. Щось, чого мені так бракувало в реальності.
Двері ніби кликали. Не словами — відчуттями.
Я підійшла, поклала руку на холодну ручку, прислухалася…

Сміх зник.

Затишок зник.

І страх повернувся — різкий, гострий.

— Це не твій світ… — прошелестіло в мені. — Ти не заслуговуєш на любов. Ти вбивця, Ліка. Вбивця.
Пам’ять хлинула, як крижана вода. Мамині сльози. Татове тіло у підвалі.

Я засміялася — нервово, дико, аж до болю у горлі. Але сміх швидко поламався і перейшов у плач.

— Ти нічого не знаєш… — прошепотіла я. — Ти навіть не уявляєш, що мені довелося пройти! Так, я вбила свого батька. Так, я була безжалісна. Так, я не свята… але всі заслуговують на любов. І я теж.Я не дозволю тобі зламати мене! Чуєш?! Не дозволю!

Двері повільно відчинилися.

Жодного скрипу. Наче вони чекали на ці слова.
Звідти потягнулися руки — ті самі, довгі, неприродні, ніби зі сну.

Вони сіпнулися, наче обпечені, але не відступали.
І я зрозуміла: це не сон. Не уява. Це — вимір. Ті самі двері, які я сама колись відчинила. І поки я їх не зачиню — вони руйнуватимуть усе: мене, моє життя, тих, кого я люблю.

Я прокинулася вже у лікарні. Світло било прямо в очі, неприємно різало. Нік сидів поруч на стільці, дрімав, тримаючи мене за руку. Його пальці були теплі — мабуть, єдине тепле в цій кімнаті.

Я здригнулася, тіло ще не відійшло від морозяної води. Хлопець миттєво підвів голову.

— Все добре?

— Так… Ніку… нам треба поговорити. Коли ми поїдемо додому?

— Ліка, ти в своєму розумі? — він нахилився ближче. — Тебе тільки-но ледь не втопив твій друг.