Глава 16

Розмова з Андрієм була легкою, буденною.
Ми обговорювали спогади з дитинства, згадували, як Артем Вікторович сварив нас за вкрадену черешню з городу сусідки — і як потім захищав від неї.

— Та вона була божевільна!

Андрій загальмував.

— Хочеш кави? — спитав.

А хто я така, щоб відмовитися від такої пропозиції?

Поки хлопець пішов по каву, я просто насолоджувалася моментом. Так добре, так спокійно — просто зустріч з давнім другом. І ніяких колдунів чи тіней.

Я дивилася у вікно без страху. Повз машини проходили діти з батьками, закохані пари йшли, тримаючись за руки, і з усмішкою обговорювали щось хороше.

З другого боку хтось швидко пробіг. Я повернулася й відчула те саме — але вже від вікна з мого боку.

Чомусь напружилась. Здавалося, що варто мені повернути голову — і я побачу те, чого боюся найбільше.

Я обережно, дуже повільно повертаю голову. Звуки сміху й розмов завмирають у повітрі, я більше не чую їх. Чую лише своє дихання — переривчасте, напружене, вже готове… але до чого?

Я повертаюся, готова зустрітися віч-на-віч зі своїм жахіттям, але…

Я відкриваю вікно.

— Хлопчику, ти чого так лякаєш? Ти загубився?

Двоє дитячих очей дивилися на мене так, ніби оцінювали, перевіряли. Великі чорні зіниці раптом змінили зосередженість — і тепер їхній погляд вп’явся не в мене, а в шоколадку біля лобового скла.

Я усміхнулася, взяла її й простягнула хлопчику. Той схопив її, наче золотий злиток. І без того великі очі округлились ще більше. Він глянув на мене, посміхнувся… але якось неправильно, занадто зло для маленької дитини.

— Дякую.

І пішов. Просто пішов.
Напруга відразу відступила, але натомість прийшло дивне відчуття. Наче страх підіймається з самого дна душі, поволі заповнює все тіло, готуючи до чогось більшого, страшнішого. Але це ж просто дитина. Чому ж так неспокійно?..

— Сумувала, красуне? — сказав Андрій, повернувшись, і простягнув мені каву.

— Хто то був за хлопчик?

— Я не знаю, — відповіла я й відпила каву. — Просто підійшов, попросив шоколадку.

Серед перехожих я раптом помітила когось надто знайомого. І цей погляд… він дивився прямо на мене.

— Нік… — тихо прошепотіла.

— Що?

— Андрію, давай поїдемо до води. Зараз там дуже красиво.

Хлопець без питань виконав моє прохання.
Через десять хвилин ми вже сиділи на лавці біля озера. Ліхтарики світили теплим жовтим світлом, таким, як у бабусі вдома в дитинстві. Вони відбивалися у воді, створюючи чудовий краєвид.

— Знаєш… ти завжди мені подобалася…

— Андрію…

— Ні, стій, не перебивай. Неважливо, як ти виросла чи змінилася — ти чудова людина, чудовий друг. Але я не лізтиму зі своєю любов’ю, якщо ти сама цього не захочеш. Я просто… занадто довго тримав це в собі. Хотів нарешті зізнатися. Може, мене відпустить…

Андрій говорив ще щось, але я вже не чула.
Позаду нього, кроків за двадцять, стояв той хлопчик. Посміхався. І махав рукою.

— Ти мене чуєш? — Андрій торкнувся моєї руки.
Я різко перевела погляд на нього.

— Так, звісно. Продовжуй.

Я знову поглянула на місце, де за мить до цього стояв хлопчик… але він зник.

Повернулася до Андрія — і відчула його руки на своїй шиї.

— Чому ти не слухаєш мене, дурепо?!?!

Його обличчя миттєво посірішало, очі блищали злістю, але на губах застигла посмішка. Божевільна, неприродна посмішка.

                                Привіт любі!

Я бачу ця історія не дуже заходить народу, але я маю її дописати, можливо пізніше вона ще набере обертів. Дякую за підтримку, обіцяю далі цікавіше, залишайтеся тут :)