Глава 14

Коли я прокинулася, було приблизно третя ночі.
За вікном — суцільна темрява. У кімнаті стояв такий холод, ніби температура опустилася нижче нуля. Я вдихнула свіже повітря й подумала, що, мабуть, забула зачинити вікно. Але за мить згадала: я навіть не пам’ятаю, як зайшла до квартири.

Я підвелася з ліжка. По тілу пробігли мурахи — від холоду й чогось ще, глибшого.

Холод пронизував до кісток.

Я підняла ковдру й загорнулася в неї так, що видно було лише очі й край чола. Підійшла до вікна — зачинене. Тоді чому так холодно? Рукою намацала вимикач. Натиснула. Світло не ввімкнулося.

— Та що ж відбувається…

З тривогою, що повільно, але невблаганно наростала, я увімкнула ліхтарик на телефоні.

— Нік?

Я вийшла в коридор і пішла у бік кімнати Ніка.
Десь попереду почувся тихий шепіт — водночас далекий і страшно близький. Наче той, хто шепотів, стояв зовсім поруч. Занадто поруч.
Серце провалилося кудись униз. Я повільно обернулася.

— Мамо?..

Мене накрило хвилею страху й безвиході.

— Біжи! Біжи, доню! Рятуйся!

Вона впала на коліна й заплакала. Її голос зривався, надривався, вона кричала, благала мене тікати.

Я зірвалася з місця й побігла. Коридор тягнувся нескінченно — надто довгий навіть для великої квартири Ніка.

— Аааааа! — крик обірвався всхлипом, і щось важко впало.

Позаду почулися кроки. Спершу повільні, майже ліниві. Потім швидші. А далі — біг.

Я бігла, як могла, але відчувала: воно зовсім поруч.

Попереду з’явилися двері. Крізь щілини лилося світло — яскраве, густе, ніби тягуче. Двері відчинилися. Там стояв Нік. Він простягнув до мене руку.

Я майже схопилася за неї. Ще трохи. Ще зовсім…
Але раптом він став далі. Наче коридор ожив, потягнув мене до себе й не хотів відпускати.
Подув вітер. Ковдру зірвало з плечей. Я перечепилася й упала.

І тоді обернулася — і побачила, хто біг за мною

Батько.

— Ні… ні, будь ласка… не треба…

Він схопив мене за ногу й потягнув у темряву — глуху, бездонну.

Я дивилася на руку Ніка, яка все ще тягнулася до мене, і не могла нічого зробити. Світло віддалялося.