Глава 13

- пане, нам ще довго йти?

Я вже ледь трималася, не очікувала, що тут буде аж настільки холодно, наче в морозилку залізла. І тут я згадала.. згадала, что лишила Ніка зовсім роздітим.

- боже..

Провина хлеснула мене наче резиновим шнуром по спині.

- вибачте, але мені треба йти, треба знайти..

- Ніка свого? Сам знайдеться, і не замерзне. Пішли, нам трохи лишилося.

Розуміючи, що вибору в мене немає, бо як тільки піду від діда то знову загублюся і навряд чи знайду Ніка, я все ж пішла з ним.

Я мовчки кивнула й пішла за ним. Холод поступово відступав, ніби ми виходили з чужого світу, де зима жила в самому повітрі. Незабаром попереду з’явився дім — старий, перекошений, але дивно… теплий на вигляд. У вікнах жевріло жовте світло, і від нього в грудях щось трохи відтануло.

— Заходь, — буркнув дід, відчиняючи двері. — Не стій, як непрохана думка.

Всередині було затишно. Камін потріскував, на стінах висіли пучки трав, старі обереги й речі, призначення яких я навіть не могла вгадати. Повітря пахло димом, сушеними ягодами й чимось гірким.

— Сідай, — він кивнув на стілець. — Зараз зроблю тобі чаю. Руки трясуться, як у зайця.

Я опустилася на стілець і лише тепер відчула, наскільки втомлена. Дід поставив на стіл дві глиняні чашки, налив темну рідину, з якої підіймалася пара.

— Пий, красуня. — хмикнув він.

Чай був гарячий і дивний на смак, але з кожним ковтком напруга трохи відпускала. Я нарешті змогла зітхнути.

— Нік… — прошепотіла я. — його треба знайти.

— сам прийде, — впевнено відповів дід. — Я ж сказав: не загубиться.

Ніби на підтвердження його слів, двері раптом рипнули. Я різко обернулася.

— Нік!

Він стояв на порозі, закутаний у чийсь старий плащ, з розгубленим, але живим поглядом. Я підскочила й кинулася до нього, обійняла так міцно, ніби боялася, що він знову зникне.

— вибач.. все добре?— прошепотіла я.
— Тепер так, — відповів він і перевів погляд на діда. — привіт старичок.

Дід фиркнув.
— уже набрид. Сідайте вже. Те, що я скажу, краще чути сидячи.

Ми послухалися. Він довго мовчав, вдивляючись у мене так, ніби бачив не лише обличчя, а щось значно глибше.

— Ти думаєш, що потрапила сюди випадково, — почав він. — Думаєш, що це все через нього, — кивок у бік Ніка. — Але ні.

Я напружилася.

— А через що тоді?

— Через тебе, дівчинко. Ти носиш рідкісну магію. Магію межі.

— Яку ще межу?.. — тихо спитала я.

— Ту, що розділяє світ живих і те, що поруч із ним, — пояснив дід. — Ти не викликаєш магію, не вчиш заклять. Ти… відкриваєш. Двері. Шляхи. Людей.

У мене пересохло в горлі.

— Це неможливо. Я нічого не робила.

— Робила, — різко перебив він. — Коли боялася. Коли кликала. Коли не хотіла відпускати. Твоя магія працює через емоції, через прив’язаність. Ти здатна витягнути людину навіть звідти, куди інші не доходять.

Нік стиснув мою руку.

— Тобто вона… через неї вони тут?
— Саме так, — кивнув дід. — вона їх викликала, сама цього не розуміючи, їй же їх і відсилати. Тіні самі не підуть, тобі треба вчитися, розуміти які саме емоції впливають. В кінці кінців розібратися в собі. Тоді одним бажанням зможеш змусити їх зникнути.

Я опустила погляд на свої долоні. Вони більше не тремтіли.

— А якщо я не хочу цього? — спитала я. — Якщо я просто хочу жити нормально?

Дід сумно всміхнувся.

— Магія межі не питає, хочеш ти чи ні. Вона вже обрала тебе. Питання лише в тому, навчишся ти керувати нею… чи вона зламає тебе першою.

У каміні голосно тріснуло поліно. Я підняла голову.

— Тоді навчіть мене.

Дід уважно подивився на мене й повільно похитав головою.

— розберися в собі, в своїх почуттях. Зрозумій який момент у житті став переломним і відпусти. Тоді повернетесь сюди.

Вже разом з Ніком ми покинули дім старого чоловіка, нас чекав довга розмова, а потім довга робота над собою. Єдина на що, ми сподіваємося, це те що тіні не появляться поки я не навчусь цим керувати.