Глава 12

Скрип повторився — тихіше, ніби нерішуче. Я затримала подих, а пальці самі знайшли руку Ніка. Він миттєво напружився, плечі стали жорсткими, мов натягнута тятива.

— За мною, — коротко прошепотів він.

Я не встигла заперечити. Ми крокнули в коридор одночасно — і в ту ж мить напруга впала, мов неправильно накладене закляття.

На килимку біля вхідних дверей сиділа… кішка.

Звичайна. Руда, з білою плямою на грудях і нахабним, абсолютно незворушним поглядом. Вона позіхнула, потягнулася і, помітивши нас, голосно й вимогливо нявкнула.

Я кліпнула. Потім іще раз.

— …Це кішка.

— Я бачу, — буркнув Нік.

Кішка підвелася, пройшлася коридором, демонстративно зачепила хвостом його ногу і знову нявкнула — цього разу невдоволено.

— І це не тінь, — додала я, відчуваючи, як усередині відпускає.

Нік фиркнув.

— Слава всім богам, що хоч раз — не тінь.

— Вона… твоя?

— Ні.

— Тоді як вона тут…

Кішка підійшла до мене, ткнулася лобом у коліно і почала тертися, муркочучи так, ніби знала мене все життя.

— Чудово, — пробурмотів Нік. — Тепер вона твоя.

— Ей!

— Жартую. Швидше за все, сусідська. Іноді вони відчувають… дивні місця.

Я підняла погляд.

— Дивні?

Він на секунду завагався, потім махнув рукою.

— Потім.

Кішка, ніби почувши це «потім», різко втратила до нас інтерес, попрямувала до дверей спальні й, не чекаючи запрошення, зникла всередині.

— …Вона взагалі в курсі, що це не її квартира? — запитала я.

— Тепер — у курсі, — усміхнувся Нік. 

— Гаразд. Сьогодні був довгий день. Тобі потрібно поспати.

Я кивнула. Втома накотилася раптово, мов хвиля. Адреналін зійшов, і тіло одразу нагадало, що воно, взагалі-то, не залізне.

— А ти?

— Я буду поруч.

Це «поруч» прозвучало спокійно й надійно. Без натяків. І чомусь саме від цього стало тепло.
Я лягла, не роздягаючись повністю, укрилася пледом. Кішка вже згорнулася клубком у ногах ліжка, ніби ми так і домовлялися.

Нік затримався у дверях.

— Ліко.

— М?

— Спокійної ночі.

Я прочинила одне око.

— Солодких снів)

Наступного дня.

— Ти впевнена, що в тебе є все? — запитав Нік уже втретє.

— Так, — я закотила очі. — Куртка є. Шапка є. Шарф є. Я не збираюся підкорювати Еверест.

— У горах погода змінюється швидко.

— Ти нервуєш?

Він усміхнувся, заводячи двигун.

— Я? Ніколи.

Машина рушила. За вікнами місто повільно розчинялося, поступаючись дорогою, деревам і дедалі чистішому повітрю.

— Знаєш, — сказала я, дивлячись у вікно, — ти не схожий на людину, яка возить дівчат у гори.

— А на кого я схожий?

— На того, хто зникає без пояснень і з’являється з проблемами.

— Звучить чесно.

Я засміялася. Він кинув на мене швидкий погляд

 — і куточок його губ смикнувся.

— Ти смієшся. Значить, ще не шкодуєш.

— Поки що ні.

Ми балакали всю дорогу. Він піджартовував, іронізував, але робив це так легко, що злитися не виходило. Я розповідала дурні історії з магазину, він — дивні байки, які явно були наполовину правдою, наполовину вигадкою.

— Якщо ти зараз скажеш, що колись бився з ведмедем, я повірю, — сказала я.

— Це був не ведмідь. Це був… — він зробив паузу, — дуже злий козел.

Я фиркнула.

Коли ми дісталися місця, веселощі закінчилися.
Вхід був завалений снігом. Повністю. Наче гора вирішила: «Ні. Не сьогодні».

— Ти знущаєшся, — видихнула я.
Нік вийшов, оглянув завал.

— Доведеться йти пішки.

— Скільки?

— Недовго.

Я примружилася.

— Ти брешеш.

— Трохи.

Спочатку було весело. Ми йшли, кидалися снігом, я ледь не впала, він упіймав мене за куртку, сміючись. Але згодом холод почав пробиратися під одяг, пальці заніміли.

— Ліко, — помітив він, — ти тремтиш.

— Я в порядку, — збрехала я.

Через десять хвилин ми сиділи в невеликій сніговій печері, сховані від вітру. Нік зняв куртку й накинув мені на плечі поверх моєї.

— Ти з глузду з’їхав?!

— Мовчи.

Він сів поруч. Тепло було майже болісним.
Мовчання затягнулося.

Він глибоко зітхнув.

— Я маю тобі дещо розповісти.

Він говорив про дівчину з минулого. Про ту, що була поруч до мене. Про вибір. Про помилки.

— Ти маєш рацію, вона справді моя колишня, але рятую я тебе не через це. Вона не померла і не пішла. Пішов я. Її теж переслідували тіні минулого, і я не зміг допомогти — вони дісталися до неї й повністю її змінили.

У мені щось клацнуло.

— То ось чому ти так на мене дивишся?

— Це не так, Ліко.

— Не продовжуй! — я схопилася. — Ти привіз мене сюди через неї?!

— Та ні ж! Ми тут через твою магію!

— Не бреши.

Я пішла. У сніг. У білу порожнечу.

Я йшла, злячись, гублячись, поки не зрозуміла, що не знаю, де перебуваю. Руки вже так змерзли, що я майже їх не відчувала.

— Чудово… — прошепотіла я.

І тоді нізвідки з’явився старий.

— Заблукала, дитино?

Я підняла погляд і зустрілася з тими хитрими старими очима — ніколи не знаєш, доброта в них чи щось лукаве, погане. Вітер дмухнув сильніше, і, вже не боячись наслідків, я відповіла:

— Здається… так.

Він усміхнувся.

— Ходімо зі мною, я напою тебе гарячим чаєм.