Глава 11

Коли я відкрила очі, опинилася в незнайомій кімнаті. Інтер’єр був сучасним, світло приємне, не сліпуче. Голова тяжіла, ніби я відпрацювала три зміни поспіль.
– Робота… Боже, точно, він же мене вб’є! – прошепотіла я, поспішно оглядаючи кімнату. Мобільника не було, а сумочки я теж не бачила. Вирішила, що вийду з кімнати — якщо не знайду сумку, то принаймні знайду Ніка, і там уже розберемося.
Відчинивши двері, я ступила у передпокій. Спочатку подумала, що це готель, але ні — це була квартира. Тихо покликала:
– Нік?
Відповіді не було. Я повільно йшла, заглядаючи у всі кімнати.
– Так, а це, мабуть, ванна… – подумала я.
І раптом… о, Ліка, ти не помилилася. Але, можливо, варто було постукати? Бо я застукала голого Ніка у ванній.
– Вибач! Вибач! – промовила я, різко зачинивши двері.
Щоки палахкотіли від сорому. Очі досі пам’ятали його м’язисте тіло. Вода мала рожевий відтінок, і я ледве стримала здивування. – Він поранений? – подумала я.
– Нік? Все добре?
– Йди на кухню, я потім все поясню.
Я вирішила не напирати, і швидко рушила на кухню. Там лежала моя сумочка. Поставила чайник, ледве знайшла цукор і каву. Приготувавши напій, сіла перевіряти телефон.
– Мені капець… просто повний капець… – прошепотіла я, бачачи купу пропущених дзвінків від начальника і напарниці. Тремтячими руками набрала номер.
– Ліка, де ти була? – грізно почувся голос. – Я вже думав заяву на зникнення писати!
Я зрозуміла, що він хвилювався. Артем Вікторович, після смерті батька і того, що мати опинилася у в’язниці, завжди слідкував за мною. Коли я підросла, допоміг із житлом і роботою. А зараз… я підставила його, залишивши магазин відчиненим.
– Вибачте, все добре з магазином? – спробувала я заспокоїти його.
– Тобі краще хвилюватися про себе, а не про магазин. Андрій прийшов допомогти, а тебе не було. На підлозі — розбиті пляшки, тому й подзвонив мені.
Андрій — онук Артема Вікторовича, мій друг ще з дитинства. Він завжди був поруч.
– Ало? – сонно відповів Андрій.
– Благаю… давай зустрінемось.
Ми сиділи в парку на лавці біля цілодобового магазину, пили каву й смакували пончиками. Він не питав, що сталося, просто був поруч, і цього було достатньо.
Повернувшись, я пообіцяла частіше телефонувати Артему Вікторовичу.
У кімнату зайшов Нік, вже одягнений. Щоки знову палахкотіли.
– Що? – посміхнувся він. – Ніколи оголених чоловіків не бачила?
Я відмахнулася.
– Пий каву, поки не охолола.
Нік сів поруч. Його пальці автоматично обійняли чашку, з якої йшов пар.
– Скажи, Ліка, хто такий Андрій?
– А тобі яке діло? – обурилася я. – Хочеш і мене своїми чарами підкорити?
– Такі справи робляться без магії, – посміхнувся він. – Мені достатньо зробити так… і ти моя.
Він ледве торкнувся мого обличчя долонею. Від його дотику мене закружляло в голові. Коли він провів рукою до губ, тіло наче відгукнулося само. Я відчула нове, несподіване відчуття і злякалася.
Ще трохи — і я б сама кинулася в його обійми. Тому тріснула його по руці.
– Ой, ну не кажи, що не сподобалось, – посміхнувся він.
– Ні, крапельки! – заперечила я, серце калатало шалено.

Він знову потягнув руку до мого обличчя, і я відчула, як серце почало калатати шалено. Тепло його долоні обпікало, а погляд… погляд Ніка був таким напруженим і водночас ніжним, що я ледве стримала подих.

Моє тіло тремтіло, і я знала — якщо зараз не відступлю, не зможу зупинитися. І все ж інстинкт змусив мене тягнутися до нього. Наші губи зустрілися, і світ навколо ніби зник. Було лише він і я, і цей неймовірний, майже нереальний момент.

Поцілунок був повільним спочатку, обережним, але з кожною секундою розкривав щось нове. Його руки ніжно торкалися моїх плечей, обережно притягуючи ближче. Я відчула, як він дихає мені в обличчя, як серце його б’ється в унісон з моїм.

Мої думки метушилися: страх, сором, бажання… все змішалося в один вир емоцій. Я хотіла зупинити себе, але з іншого боку — ніколи раніше не відчувала нічого подібного.

Нік відчував це теж; його рухи стали обережнішими, уважнішими, наче боявся пошкодити те, що між нами зароджується.

І тоді сталося щось непередбачуване: дзвінок телефону різко порушив магію моменту. Я стиснула його руку, серце стрибнуло, і ми відсунулися одне від одного, обидва запаморочені і з диханням, що важко відновлювалося.

Я кинула погляд на екран — пропущений дзвінок від начальника. Але думки мої були не про роботу. Я дивилася на Ніка, і між нами залишався невидимий місток: напруга, що ще довго не дасть нам розійтися.

– Ти… ти серйозно? – прошепотіла я, намагаючись відновити голос.

Він лише посміхнувся, і я відчула, що ця посмішка обіцяє більше, ніж слова.
У повітрі зависло щось невимовне. Я знала, що це ще не кінець, що попереду будуть нові випробування, і, можливо, нові небезпеки. Але зараз… зараз було лише це почуття, яке розбурхало мене так, що я не могла ні на секунду відвести очей.
Ми так і стояли, дивлячи одне на одного. Ми вже були готові знову прилипнути й вже не відпускати.

І тоді, коли я думала, що зможу заспокоїтися, в коридорі пролунало тихе, але зловісне скрипіння дверей.
Моє серце застигло. Хтось або щось увійшло. І я зрозуміла: спокій закінчився