Глава 10

— Звісно, скучив.
Він підбіг до неї й обійняв.
У мене аж рот відкрився від такої нахабності.
— Ну можна було хоча б не при мені?..
— Не хвилюйся, моя хороша, — м’яко сказала вона, ковзнувши по мені поглядом. — Він мені не потрібен.
Вона усміхалася щиро — надто щиро. Але в цій усмішці відчувалася тонка іскорка хитрості. Щось у ній напружувало мене до мурашок, ніби під шкірою ворушилося передчуття біди.
А от Ніку її компанія явно припала до смаку. Він поводився з нею зовсім не так, як зі мною. Спокійно. Відкрито. Без цього вічного холоду.
Мені стало гидко.
У голові спалахнула думка розвернутися й піти геть.
Але незнайомка заговорила першою:
— Я чітко бачу в тобі магію, — її голос став тихішим, в’язкішим. — Ти ж не проста смертна… Може, відьмочка?
— Я не розумію, про що ви.
— Яке нещастя, — вона всміхнулася. — А якби розуміла… воно б до тебе не дісталося.
— Не факт, — холодно відповів Нік. — Але вона точно змогла б себе захистити.
— І то правда, — кивнула відьма. — Поки не пізно — вчися слухати. Ліс не любить сліпих.
Вони говорили про мене. Про мою магію.
А я стояла й вбирала кожне слово, мов губка, не розуміючи, чому дізнаюся все це лише зараз.
Ліс раптом почав змінюватися.
Туман повільно виповзав з-під коріння, стелився по землі, підіймався вище. Крізь нього було неможливо щось розгледіти — я ледве бачила власні руки.
— Ніку… давай підемо, — прошепотіла я.
Голос здригнувся.
Повисла тиша. Я чітко чула дихання Ніка — і її. Відьми.
— Ні-ку… — я підвищила голос. — Ти бачиш?..
З-за дерев, крізь біліючий туман, почали виповзати вони.
Темні обриси, схожі на людські пальці, зливалися зі стовбурами, витягувалися, ламалися під неприродними кутами. Вони нагадували оголене осіннє гілля — але я знала.
Це вони.
Те, що не залишить мене в спокої. Ніколи.
— Швидко в машину!
Нік схопив мене за руку й потягнув за собою. Ми рвонули вперед.
Відьма розчинилася в тумані, все так само усміхаючись.
— До швидкої зустрічі, горобчики…
Ми бігли з усіх сил, але тіні не відставали. Вони більше не боялися Ніка. Їх ставало дедалі більше.
З усіх боків долинали протяжні, нелюдські звуки. Іноді — виття. Іноді — хрипкий сміх.
Одна з потвор вчепилася мені в ногу.
Я закричала й з гуркотом упала на землю. Колючі уламки гілок дряпали шкіру. Тінь тягнула мене сильніше, ближче, майже торкаючись.
Я заплющила очі, боячись навіть поворухнутися.
Спалах.
Я розплющила очі.
Потвори не було.
Поруч стояв Нік.
— Ти в порядку? — в його очах читалася тривога.
— Мені страшно…
Він обійняв мене. Міцно.
— Я поруч. Усе мине.
Але ми все ще були не самі.
Вони відступили лише на мить.
А потім знову — з усіх боків — до нас потягнулися спотворені, ламкі подоби рук.
Нік стиснув мене ще міцніше.
Його долоні спалахнули.
Повітря під його руками ніби ламалося, тріщало, стискалося. Мені стало важко дихати. Тиск ударив у голову.
В одну мить усе стихло.
Звук заглух, ніби ми опинилися під водою. Тиша тиснула. В очах попливло. У вухах стояв оглушливий дзвін.
Здавалося, ще трохи — і серце вирветься з грудей.
Я подивилася на Ніка.
По його лобі дрібними краплями стікав піт.
— Ти як? — хрипло спитав він.
— Думала… знудить…
Він розсміявся. Щиро.
Я теж усміхнулася.
Але наше коротке щастя тривало недовго.
Нік стояв поруч, стиснувши зуби. Його руки тремтіли. По підборіддю текла кров — не від удару.
— Не ворушися, — видихнув він. Голос був хрипким. — І не дивися.
І тоді я зрозуміла:
цей купол тримається не на силі.
Він тримається на ньому.
І якщо він здригнеться — ми зникнемо разом із ним.