Глава 9

— Коли ми приїдемо?

Він кинув на мене такий погляд, ніби міг спопелити одним рухом зіниць. Повітря в машині стало важчим за звичне — густим, тиснучим, ніби хтось повільно перекривав кисень.

Не знаю, злився він на мене чи на батька. Але я чітко зрозуміла одне: під гарячу руку краще не потрапляти.

Стратегія обрана — тиша й спокій. Принаймні доти, доки це хамло не охолоне.

Час тягнувся нестерпно довго. Я намагалася не дивитися ні у вікно, ні — тим паче — в дзеркало. Нік так і не заговорив. Засранець.

Нічого. Я виведу тебе на чисту воду.

Але що б я не робила — він не реагував. Я бачила, як його пальці сильніше стискали кермо, кісточки побіліли, та мовчання він не порушував.

— от же козел… — вимовила я достатньо голосно, щоб він почув.

Він почув.

Відповів поглядом — таким, що в мене миттєво зникло бажання продовжувати. У грудях щось неприємно стиснулося. Я вжалася в сидіння з усієї сили, аби лише сховатися від його очей.
Відвернулася, зробивши вигляд, ніби я взагалі ні до чого. Не я. Це все не я.

Ми їхали близько пів години. Пейзаж за вікном змінився: жвавий маленький селищний рух залишився позаду, поступившись порожній лісовій трасі.

— Е-е… куди?

Я приголомшено втупилася в Ніка.

— Нам в інший бік! Прямо трасою і ліворуч!

— Ліко, — його голос був рівним, майже беземоційним. — Я пам’ятаю, як дістатися до міста. Але зараз нам потрібно заїхати в гості. І прошу тебе — не влаштовуй сцен.

Чудово.

Замість того щоб спокійно поїхати додому й почати займатися, ми їдемо навідувати його подружку. Може, це та сама колишня, через яку він досі допомагає? Відьма клята.
Тоді я ще не розуміла, що в одному все ж таки мала рацію.

— Ми ненадовго. Потім заїдемо до тебе — збереш речі. Тобі доведеться пожити в мене, — промовив він, жодного разу не глянувши в мій бік.

Ніби образився. Як маленький, чесне слово. Хоча хто тут ще має ображатися?

— Якого біса?..

Машину різко повело вбік. Нік ударив по гальмах. Я виставила руки вперед, рятуючись від удару головою в лобове скло.

Ще й за ремонт платити…

Хоча, якщо вже на те пішло, це він мене ледь не вгробив.

— Схоже, нас уже зустрічають. Виходь, — коротко кинув він і вийшов з машини.

— Ніколи не пробував попереджати про можливі небезпеки господарів? — кинула я йому вслід.
Він лише їдко всміхнувся.

Та щойно він побачив дівчину, що вийшла з-за дерев, як його обличчя миттєво змінилося — він буквально засяяв від радості.

Мене ж у цю мить аж пересмикнуло від злості.

— Бісить… — майже прошепотіла я.

Я вийшла слідом. Тепер змогла роздивитися її повністю.

Красуня. Не те що я.

Довге розтріпане волосся — мов у кикимори. Покусані губи. Під очима — такі сині тіні, що створювалося враження, ніби я спеціально намазалася косметикою, аби виглядати ще більш виснаженою.

— Ну привіт, дорогий, — протягнула вона, усміхаючись. — Скучив?