Глава 9

— Коли ми приїдемо?
Він кинув на мене такий погляд, ніби міг спопелити одним рухом зіниць. Повітря в машині стало важчим за звичне — густим, тиснучим, ніби хтось повільно перекривав кисень.
Не знаю, злився він на мене чи на батька. Але я чітко зрозуміла одне: під гарячу руку краще не потрапляти.
Стратегія обрана — тиша й спокій. Принаймні доти, доки це хамло не охолоне.
Час тягнувся нестерпно довго. Я намагалася не дивитися ні у вікно, ні — тим паче — в дзеркало. Нік так і не заговорив. Засранець.
Нічого. Я виведу тебе на чисту воду.
Але що б я не робила — він не реагував. Я бачила, як його пальці сильніше стискали кермо, кісточки побіліли, та мовчання він не порушував.
— от же козел… — вимовила я достатньо голосно, щоб він почув.
Він почув.
Відповів поглядом — таким, що в мене миттєво зникло бажання продовжувати. У грудях щось неприємно стиснулося. Я вжалася в сидіння з усієї сили, аби лише сховатися від його очей.
Відвернулася, зробивши вигляд, ніби я взагалі ні до чого. Не я. Це все не я.
Ми їхали близько пів години. Пейзаж за вікном змінився: жвавий маленький селищний рух залишився позаду, поступившись порожній лісовій трасі.
— Е-е… куди?
Я приголомшено втупилася в Ніка.
— Нам в інший бік! Прямо трасою і ліворуч!
— Ліко, — його голос був рівним, майже беземоційним. — Я пам’ятаю, як дістатися до міста. Але зараз нам потрібно заїхати в гості. І прошу тебе — не влаштовуй сцен.
Чудово.
Замість того щоб спокійно поїхати додому й почати займатися, ми їдемо навідувати його подружку. Може, це та сама колишня, через яку він досі допомагає? Відьма клята.
Тоді я ще не розуміла, що в одному все ж таки мала рацію.
— Ми ненадовго. Потім заїдемо до тебе — збереш речі. Тобі доведеться пожити в мене, — промовив він, жодного разу не глянувши в мій бік.
Ніби образився. Як маленький, чесне слово. Хоча хто тут ще має ображатися?
— Якого біса?..
Машину різко повело вбік. Нік ударив по гальмах. Я виставила руки вперед, рятуючись від удару головою в лобове скло.
Ще й за ремонт платити…
Хоча, якщо вже на те пішло, це він мене ледь не вгробив.
— Схоже, нас уже зустрічають. Виходь, — коротко кинув він і вийшов з машини.
— Ніколи не пробував попереджати про можливі небезпеки господарів? — кинула я йому вслід.
Він лише їдко всміхнувся.
Та щойно він побачив дівчину, що вийшла з-за дерев, як його обличчя миттєво змінилося — він буквально засяяв від радості.
Мене ж у цю мить аж пересмикнуло від злості.
— Бісить… — майже прошепотіла я.
Я вийшла слідом. Тепер змогла роздивитися її повністю.
Красуня. Не те що я.
Довге розтріпане волосся — мов у кикимори. Покусані губи. Під очима — такі сині тіні, що створювалося враження, ніби я спеціально намазалася косметикою, аби виглядати ще більш виснаженою.
— Ну привіт, дорогий, — протягнула вона, усміхаючись. — Скучив?