Глава 8

Я не пам’ятала, коли заснула. Та й чи засинала взагалі. Тінь батька шепотіла під шкірою, Нік — зривав нерви, а будинок — здавалося, спостерігав.
На світанку я вже сиділа з валізою в коридорі — не тому, що хотіла їхати. А тому, що вибору в мене не було. Якщо я й справді “задача”, то вирішуватимуть мене без моєї участі.
Нік пройшов повз, кинувши лише одне:
— Готова?
— До чого?
— До того, що далі.
Все. Як завжди — без пояснень.
Він вивів мене на подвір’я. Біля машини стояв чоловік, якого неможливо було не помітити: високий, плечистий, старший, але в тілі жодної ослабленості. Одяг — чорний. Позиція — командна. Погляд — такий твердий, що хотілося відвести очі.
Я зрозуміла, що це батько Ніка, ще до того, як він заговорив.
— То це вона? — сухо.
“Вона”. Навіть імені не потрібно.
Нік коротко кивнув.
Я видихнула:
— Якщо ми вже знайомимось — я Ліка.
Чоловік зміряв мене поглядом. Не як людину — як об’єкт ризику.
— Імена нічого не змінюють, — відказав він. — Мені потрібно лише знати, чи ти стабільна.
— Я не псих.
— Це ще не доведено.
Нік скривився, але не втрутився.
— Тату… — почав він.
— Мовчи, — урвав той. — Я сам гляну.
Він підійшов ближче — надто близько. Його очі темні, уважні. Мені хотілося відступити, але я не мала наміру давати йому задоволення.
— У тебе є прив’язана тінь, — промовив він так, ніби констатує діагноз. — Мертва сутність, що не відпустила носія.
— Це був мій батько, — я зціпила зуби.
— Був — ключове слово.
— Ви не знаєте, що між нами було.
— Я знаю те, що залишилося після. А залишок — небезпечний.
Мені хотілося вдарити. Або хоча б крикнути. Але замість цього я промовила:
— Чого ви хочете?
Він нахилив голову:
— Щоб ти не стала порталом.
Слово “портал” у грудях розірвало повітря.
Нік видихнув — важко, як людина, яка давно чекала на цю тезу.
— Тату, досить.
— Це факти. — Старший Крамер не змигував. — Якщо тінь повертається — вона шукає вихід назовні. Ти — вхід. Якщо не зупинити — буде вторгнення. І не лише батька.
Мене кинуло в холод.
— Ви кажете так, наче він — чудовисько.
— Смерть позбавляє любові, — відповів він з крижаною простотою. — Те, що любило тебе, померло разом із серцем. Те, що вертається — це голод.
Нік стиснув щелепу:
— Ми заберемо її до мене. Там простіше працювати.
Тільки тепер я зрозуміла масштаб — це не запит. Це рішення.
— Ти мене навіть не питаєш? — гірко.
Нік подивився твердо:
— Якщо хочеш померти — можеш повернутись назад. Якщо хочеш жити — сідай у машину.
Ось і вся романтика, з якої все починалося.
Я глянула на старшого:
— І що далі?
— Далі, — сказав він, — ми подивимося, чи ти витримаєш. Якщо ні — буде простіший шлях.
— Прост… — я вдихнула. — Ви натякаєте на ліквідацію?
Він не кліпнув.
— Я натякаю на розв’язання проблем.
У мене похололи пальці.
Нік торкнувся дверей машини:
— Сідай.
Я стояла ще секунду — ніби чекала, що тінь батька випливе з повітря і скаже: «Не смій».
Але в голові звучало лише:
— Донечко… ми ще не закінчили.
Я сіла в машину.
Нік зачинив двері.
Старший Крамер сказав:
— Переїзд — перший крок. Далі — дисципліна. Без істерик. Без спогадів. Без сентименту. Те, що любило тебе — давно в землі.
Я повернулась до вікна, щоб він не бачив мого погляду.
Нехай думає, що я тиха.
Нехай думає, що зламав.
Поки машина рушала, я прошепотіла:
— Тату… якщо ти десь є — тепер я теж не відпущу і вб'ю тебе знову, але цього разу на завжди.
І світло в тунелі позаду здригнулося. Наче тінь посміхнулась.