Поки він поруч

Глава 7

---

Я спала погано — вірніше, зовсім не спала. Лежала на ліжку, яке Нік показав із тією крижаною відстороненістю, наче ненавидить. Чужі стіни, чужі двері, чужі речі. Тут усе пахло не мною. Тепло його обіймів у ванній здавалося міражем — відголоском тієї версії Ніка, яка, можливо, ніколи й не існувала.

Він заплутав мене — знову. І я ненавиділа себе за те, що дозволяла.

Я намагалася відігнати спогади, але вони липли до скронь: тінь-батько, голос, оскал, перетворення… і слова. Ти дуже нашкодила своєму татові.
Яким правом цей примариний говорив від його імені?
І чому тоді клятий таточко знову повернувся зараз?

Я натягнула ковдру до підборіддя — холодно не було, але всередині все тремтіло.

---

Здавалося, що я тільки заплющила очі, коли двері в кімнату тихо рипнули. Я різко сіла, серце забилося в горлі.

— Нік? — голос здригнувся.

Але в дверях стояв не він. Точніше — я не зрозуміла, хто саме. Чоловіча постать, висока, на межі світла й тіні коридору.

— Ти чого… — прошепотіла я.

Але постать не поворухнулася. Просто дивилася.

Я зіскочила з ліжка, відчула липкий страх у долонях.

— Нік? Це не смішно…

Тиша. Повна.

Я моргнула — і постать розчинилася, наче її й не було. Коридор пустий.

Мабуть, нервовий зрив. Мабуть.

Але я чітко пам'ятала: очі. Темні. Негарно знайомі.

---

Я знайшла Ніка на кухні. Він сидів, опустивши голову на сплетені руки, ніби був занурений у думки настільки глибоко, що не помітив мене. Не почув кроків.

— Нік.

Він смикнувся, підняв погляд — у ньому не було ні теплоти, ні злості. Нічого. Скло.

— Що? — роздратовано.

— В мене хтось був у кімнаті.

— Здалося.

— Я бачила.

— Здалося, — повторив він, ніби крапка.

У мене всередині щось рвонули.

— Ти чому такий? — спитала я. — Що ти приховуєш? Чому притягнув мене, а потім відштовхуєш?

Він знову відвів погляд у точку на столі.

— Я не зобов'язаний тобі пояснювати.

— Ні, зобов'язаний, — я зробила крок ближче. — Я в твоєму домі. Я пережила… те, що ти бачив. Ти обіцяв допомогти.

Він ударив кулаком по столу так різко, що я здригнулася.

— Я не обіцяв бути твоїм рятівником! — у голосі прорвався метал. — Не обіцяв гладити по голові, слухати істерики й розбирати твоє дитинство по шматках. Я сказав — розберуся з тінню. Все.

Слова різали.

— Але ти бачив її раніше… до мене, — видихнула я. — Отже, це не через мене?

Він завмер. І вперше — не зміг одразу відповісти.

— Я сказав, що розберуся, — глухо промовив він. — Ось і все, що тобі потрібно знати.

— А я схожа на кого? — знов повернулася до забороненої теми. — На ту жінку, заради якої ти вирішив втрутитися? На кого я так схожа, що ти не зміг пройти повз?

Він заплющив очі, наче це завдає фізичного болю.

— Ліка… не став питань, на які не готова почути відповідь.

— Я готова.

— Ні, — він відкрив очі й вдивився в мене — холодніше льоду. — Ти хочеш правду, але не витримаєш її. Ти зламаєшся знову. А в мене немає часу склеювати тебе по частинах.

Я стиснула зуби.

— У тебе немає часу? Чи бажання? Бо я тобі не цікава?

Він усміхнувся — жорстко, майже жорстоко.

— Ти думаєш, що особлива? Що хтось зобов’язаний чекати, поки ти розплутаєш свої травми?

Ці слова вдарили сильніше, ніж усі батькові ремені минулого. Я хотіла піти. Кричати. Жбурнути щось у нього.

Але замість цього сказала тихо:

— Дякую, що показав, хто ти є.

Він хмикнув, ніби я сказала щось наївне.

---

Я вийшла з кухні, але він наздогнав, схопивши за лікоть.

— Ліка. Зупинись.

— Пусти.

— Послухай.

Я подивилася йому в очі. Очі, які годину тому були майже добрими, а тепер — камінь.

— Ніяка ти мені не «колишня». І не копія когось. І не спасіння. Але тінь прив’язалася до тебе. І якщо ти здохнеш — вона перейде далі. Мені це не потрібно. Ось і все.

Я розсміялася — від істерики.

— Значить, я проєкт?

— Значить — задача.

— І ти «розберешешся»?

— Так.

— А я? — прошепотіла. — Що буде зі мною?

Він відвів погляд — а це було страшніше будь-якого крику.

— Я не знаю.

---

Я повернулася в кімнату. Закрилася. Обперлася об двері. І вперше за довгий час — не плакала. Просто дивилася в темряву.

Якщо я — задача, значить, у мене є термін придатності.

І якщо тінь прийшла знову — значить, вона не закінчила.