Глава 6

Я вся стиснулася. Тепер до мене дійшло, що це… а точніше — хто це.

— Забирайся… забирайся!! —
закричала я щосили.

Із дзеркала на мене дивилася та сама тінь, що не давала мені спокою.

— Ліко… як ти можеш? Виганяти тата? Хіба ти не скучила?

Його голос звучав гидко: він тягнув кожну літеру, мов примара з фільму жахів.

— Чого тобі від мене потрібно? Чого ти хочеш?!

Я плакала й кричала на нього. Я боялася повернутися в той жах, від якого маленькій мені колись вдалося врятуватися.

Тінь усміхнулася, але ця усмішка більше нагадувала оскал скаженої тварини.

— Ти не впізнаєш татка?..

Він почав змінюватися. Просто на очах — за лічені секунди з клубка диму він набував людських рис: очі, ніс, рот, вуха. Він приймав подобу мого батька.

— Ні… піди, піди, забирайся! Чого ти хочеш від мене?..

Я впала на підлогу й схопилася за голову. Перед очима все попливло, спогади хлинули потоком. Я пам’ятала кожен удар, кожну ніч, проведену в сльозах…

— Я хочу помститися, донечко. Ти зробила дуже боляче своєму таткові.

— Йди геть!

Зачинені двері з гуркотом вилетіли з петель.

— Якого біса?!

Тінь зникла миттєво.

Нік підбіг до мене й обійняв.

— Ліко, подивись на мене. Все добре, я поруч. Заспокойся. Воно більше тебе не зачепить.

Він заколисував мене у своїх обіймах, і я навіть не помітила, як мені стало легше — ніби саме цих слів, цієї підтримки мені не вистачало все життя.

За деякий час ми сиділи на кухні й пили запашний чай. Усі вже спали, було близько третьої ночі. Ми говорили про все на світі. Я вперше бачила його таким — здавалося, це зовсім інша людина, ніби його хтось підмінив.

— Ліко, скажи… що ти згадала перед тим, як утекла у ванну?

Я зовсім не хотіла про це говорити. Але він відкрився: розповів про сім’ю, про школу, про дитинство. Я дізналася, що він чудово готує, грає на піаніно й навіть трохи розповів про магію. Тож мовчати далі здавалося нечесно.

Я розповіла все. Про батька, про маму й про життя після його смерті.

— Чому ти була в дитячому будинку, якщо твоя мама була жива?

— Після слідства їй висунули обвинувачення, посадили й позбавили прав на мене. Я досі не знаю, де вона, як вона і чи взагалі вона жива.

— Минуло п’ять років. Ти не намагалася її знайти?
— Я… ні. Не намагалася. І не хочу. Можеш засуджувати, але для мене побачити її — означає побачити минуле. А я хочу його забути, стерти з пам’яті, ніби його ніколи не було.

Він дивився з розумінням, уважно.

— Чому ти не пройшов повз? Чому допомагаєш мені?

Він мовчав. Довго. Але все ж відповів. Я бачила, як він вагався, добираючи слова.

— Ну… я того дня проїжджав повз, побачив цю кляту тінь. Вирішив поспостерігати, не більше. Побачив, що вона не одна, і всі тягнулися до магазину.

— А далі?

Я бачила, як він стискає кулаки. Бачила, як не хоче говорити. Не знаю, що керувало ним у той момент, але він продовжив:

— А далі я побачив тебе. Ти так схожа на неї. Я не зміг… не зміг не допомогти.

— Схожа на кого?

По тілу прокотилася хвиля напруги.

— Ліко, просто будь певна: я допоможу тобі з цим упоратися. Мені нічого не потрібно натомість.

— Ніку. Схожа на кого?

Я злилася. Дуже. Невже він побачив у мені свою подружку або, ще гірше, колишню — і тільки тому допоміг?

— Я покажу тобі твою кімнату.

— Припини! Досить гратися зі мною. Спочатку допомагаєш, тримаєш поряд, знайомиш із родиною. Потім обіймаєш, знаючи, що подобаєшся мені. А тепер виявляється, що ти допомагаєш мені лише через якусь…

— Ліко. Ти надто багато про себе уявила. Я познайомив тебе зі своєю родиною лише тому, що так склалися обставини. Не думай, що раз я тобі щось розповів, то можна поводитися так, ніби ми разом. Ти мені не цікава. Я допомагаю тобі не заради тебе. А заради себе.

У мене перехопило подих. Я втратила дар мови. Що це за гойдалки він мені влаштовує?

— Покидьок.

Він розсміявся.

— Ходімо, покажу тобі твою кімнату.

Без емоцій. Без погляду на мене. Він сказав це так легко, ніби нічого не сталося. Він знову закрився, знову став колишнім — холодним, злим і мовчазним.
А я не знаю, як знову пробитися крізь цю кам’яну стіну й дізнатися про нього хоча б трохи більше.