Глава 5

Ми зайшли до кімнати на другому поверсі. Тут було темно — лише слабке світло з коридору трохи пробивалося крізь прочинені двері.

— Батько приїде завтра вночі. Поки його не буде, ми побудемо тут.

— Про що ми повинні з ним говорити?

— Про ці тіні. Ліко, вони пов’язані з тобою. З чимось із твого минулого. Якась ситуація або людина, яка добре тебе знала. Щось має бути. Ці тварюки просто так не з’являються — їм потрібна сильна зачіпка.

— Я не знаю… хоча…

Думки миттєво перенесли мене в давні спогади.

П’ять років тому. Сімейна вечеря.

— Ліко, сонечко, принеси з кухні тарілки.

П’ятнадцятирічна я одразу побігла виконувати мамине прохання. Я йшла з кухні, тримаючи в руках гору тарілок. Одне правило — якщо приходять гості, їх завжди багато.
І щоразу я носила посуд, а мама накривала на стіл.

Наш кіт Пушок кинувся мені під ноги. Я не помітила його й упала.
Тарілки розлетілися вщент. На руках і обличчі з’явилися неглибокі порізи. Я не плакала — я знала: плакати доведеться потім, коли це побачить батько.

Мама підбігла до мене, допомагаючи підвестися. Сльози вже блищали в її очах. Ми обидві знали — він б’є мене, щоб не бити її.
І обидві були безсилі.

Він увійшов. Побачив.
А далі — крики, плач і безкінечне відчуття провини.

Зараз.

— Ліко? Ти чого застигла?

Його голос вирвав мене зі спогадів. Я кліпнула, ніби прокинулася зі сну, потерла скроні й повільно опустилася на край дивана.
Нік стояв навпроти, схрестивши руки на грудях. Він не квапив — просто дивився. Довго. Вичікувально. Так дивляться ті, хто вже знає, що ти брешеш.

— Батьків згадала… просто.

Я сказала це навмисно спокійно, даючи зрозуміти: далі — стоп.

— І?

— Що «і»?

Він усміхнувся — коротко, без веселощів.

— Ліко, не роби з мене ідіота. Викладай.

— Я тебе тиждень знаю, — різко відповіла я. — З чого б мені тобі душу виливати?

— А дивишся так, ніби закохана вже пів життя.

Слова вдарили несподівано. Щоки миттєво спалахнули. Усередині закипало обурення — хотілося схопитися й дати йому ляпаса.
Але злість була не лише через його слова.
Він мав рацію. Частково. І це дратувало найбільше.

— Та пішов ти, — виплюнула я. — Ти нічого про мене не знаєш. З чого ти взагалі взяв, що подобаєшся мені? З чого вирішив, що я зобов’язана тобі щось розповідати?

Я різко підвелася.

— Та хто ти такий? Ти навіть імені свого до останнього не казав, а від мене вимагаєш вивернути перед тобою все моє життя навиворіт?!

Я зробила крок до дверей.

— Пішов. Ти. Куди. Подалі.

Він не встиг відповісти. Я вибігла з кімнати, грюкнувши дверима з такою силою, що, впевнена, звук рознісся по всьому будинку.

Я замкнулася у ванній.

Злість. Роздратування. Втома. Паніка.
Ці почуття накрили мене з головою — як у дитинстві, після кожного часу, проведеного з батьком. Після кожного його показного ніжного дотику при гостях і кожного удару, коли ми залишалися наодинці.

— Ненавиджу…

Сльози самі покотилися по щоках.

П’ять років тому.

— Тату, годі, прошу, не треба!

Він тягнув мене по підлозі. Я відчувала, як тягнеться й рветься волосся, затиснуте в його пальцях. Він не зупиниться. Ніколи.
Я знала, куди він мене тягне — до підвалу. Там ніхто не почує моїх криків. Ніхто не допоможе. А його репутація хорошого татка залишиться недоторканою.

Я знала: він битиме сильно. Потім я знову проведу два тижні, замкнена у своїй кімнаті, поки не зійдуть синці й рани.

— Мені набридло.

— Що ти там гавкнула, дрібна мерзото?

Він відчинив двері до підвалу. І в цю мить, зібравши всю рештку сміливості, я з усієї сили штовхнула його вперед.

Він покотився вниз.
Кілька хвилин тягнулися вічністю — ніби минула ціла година.

Усвідомивши, що він не підводиться й лежить нерухомо, я намацала вимикач. Світло спалахнуло.

Я побачила його.
Батько лежав у неприродній позі, шия була вивернута. Під головою розтікалася калюжа крові.

Я закричала. Плакала голосно, надривно.
Мама теж закричала, викликала швидку. А я залишилася сидіти там — на холодній підлозі — й плакати.

Тоді мої кошмари одночасно закінчилися й почалися.
Тільки тепер — сильніші. Страшніші.
 

Зараз.

Я сиділа на підлозі, витерла очі від сліз, і почула..

-Лі-ікаа..