Глава 4

Зайшовши в дім, я озирнулася. Просторий коридор тону́в у м’якому, теплому світлі — такому, від якого всередині раптово ставало спокійніше. Тут було затишно. По-справжньому. Ніби дім умів приймати чужих і робити їх своїми.

Недалеко від входу стояв невеликий шафа, забитий взуттям, поруч — високий, із дзеркалом. Я спіймала своє відображення: втомлена, трохи розтріпана, із синьцями під очима. Хотілося змити з себе весь день, загорнутися в тепло й випити величезну кружку гарячої кави.

Ми не встигли зробити й кроку, як до нас підійшла жінка років п’ятдесяти. Світле волосся, м’який погляд блакитних очей, зморшки, що з’являлися при усмішці — усе в ній розташовувало до себе.

— Синочку, ти не казав, що приїдеш. Та ще й із гостею, — здивовано сказала вона і одразу зробила крок до мене. Ловко допомогла зняти верхній одяг, акуратно повісила його у шафу.
— Проходьте, я якраз млинці напекла. Ви голодні?

У животі зрадницьки заурчало, ніби він вирішив видати мене повністю. Після кави, бутерброда та батончика це було очікувано.

— Ти не їла? — спитав Нік, піднявши брову.

У його голосі відчувалось роздратування.

Ледь помітне, але від того хотілося зробити маленький бунт.

Я показала йому язик — дитячий, дурнуватий жест — і пішла слідом за жінкою, відчуваючи його погляд на спині.

Кухня виявилася ідеальною: чистою, світлою, наповненою запахом свіжої їжі. Я сіла за стіл і поклала долоні на поверхню. Він був теплим. Незвично теплим. Ніби відгукувався на дотик, ніби це він торкався мене, а не навпаки.

— Я Марта, — сказала жінка. — Мама Ніка.

— То ось як його звати… — мимоволі усміхнулася я. — Приємно познайомитися, мене звати Ліка.

Марта розплющила очі так широко, що я на секунду злякалася —  невже ловити прийдеться?

— Цей грубіян навіть свого імені не сказав? — пролунало за спиною.

На кухню ввійшла дівчина років тридцяти — впевнена, жива.

— Я Міра, його сестра, — представилася вона. — Він завжди такий: мовчазний і різкий. Але якщо ти йому подобаєшся… — вона кинула на мене короткий, пронизливий погляд, — він тебе не кине, щоб там у вас не сталося.

Я відчула, як щоки зрадницьки червоніють.

У цей момент на кухню зайшов Нік, тримаючи на руках дівчинку років шести. Вона міцно обіймала його за шию і усміхалася, притискаючись щокою.

— Коли батько прийде? — спитав він, майже шепотом.

Я дивилася на нього і ловила себе на тому, що не можу відвести погляд. Футболка підкреслювала широкі плечі, джинси сиділи вільно, але впевнено. Сильні руки, на яких проступали вени. Темне, трохи хвилясте волосся.

Але більше всього — очі. Його зелені очі. У них була така м’якість і ніжність, коли він дивився на дитину, що всередині щось тихо, але відчутно здригнулося.

— Ліка? — він промовив моє ім’я повільно, ніби пробуючи його на смак.

Його погляд затримався на мені довше, ніж слід було. Уважний. Оцінуючий.

— Так? — відгукнулася я.

Зрозумівши, що мене розкрили, втнулась носом у чашку, ховаючи збентеження.

— Відійдемо. Поговорити.

Голос був низький, спокійний — і від цього чомусь по шкірі побігли мурашки.

Він поставив дівчинку на ноги, легко погладив по голові і, не озираючись, пішов геть.

Я встала слідом.

Серце билося трохи швидше, ніж слід було.