Глава 3

Здавалося, він зовсім мене не чує. Він не відповів на моє питання — навіть простого погляду в мій бік не промайнуло. Я вирішила не чіпати його і занурилася у власні думки. Наділа навушники, увімкнула одну з улюблених пісень.

Я дивилася у вікно. Зовні була суцільна темрява, лише час від часу мерехтів світло від проїжджаючих машин. Постепенно ми під’їжджали до лісу, і раптом я зрозуміла, що він везе мене за місто. Ця думка трохи напружила: я вже уявляла, як власник магазину впаде в лють через залишену зміну.

Сподіваюся, все буде добре… — подумала я і знову вдивилася у вікно.

Вмить мені здалося, що я бачу силует у відображенні скла, але я одразу відкинула цю думку.

Ми їдемо сімдесят кілометрів на годину. Який ще силует, Ліка? — суворо пригадала я собі.

Я глянула на хлопця. Він був зосереджений на дорозі і не помітив зміни мого настрою. Тоді мій погляд мимоволі перемістився на дзеркало заднього виду.

Я налякано вдивлялася в нього.

— Ей…

Не відриваючи погляду від дзеркала, я легенько постукала хлопця по руці. Він здригнувся від мого дотику, перевів погляд туди ж — і різко загальмував.

На задньому сидінні була тінь. Легкий контур — без очей, без рота, наче густий туман набув людського вигляду. І я відчувала: воно дивиться на мене.

Хлопець різко зупинив машину і повернувся назад, але там вже нічого не було.

— Воно грається, — тихо сказав він. — Лякає тебе. Прагне звести з розуму. Не піддавайся, Ліка, інакше станеш однією з них.

Він вийшов із машини і приклав долоню до заднього скла. Я бачила, як він щось шепоче, і як його рука ледь помітно світиться синім. Потім він повернувся, сів на водійське місце і почав ритися в бардачку.

— Тримай.

— Що це?

— Бери, кажу. Стане легше. І постарайся заснути — нам довго їхати.

Він відвернувся, даючи зрозуміти, що відповідей більше не буде. Але я не збиралася просто так здаватися.

— Ей, — обурилася я. — Як я можу взяти якусь штуковину, не знаючи, що це? Ти ж якийсь чаклун. Може, ти взагалі хочеш мене вбити?

Він презирливо подивився на мене, важко зітхнув і все ж почав пояснювати:

— Вітакс — давній цілющий артефакт. Він створений із темного каменю, всередині якого пульсує жива жила, схожа на вену. При дотику він теплий, ніби дихає, а у моменти активації чути ледь розбірливий звук — то чи шепіт, то чи серцебиття.

— І як ним користуватися?

— Просто тримай у руці. І постарайся заснути.

Я так і зробила.

Не знаю, скільки часу пройшло, перш ніж він мене розбудив, але, на диво, я виспалася і почувалася чудово.

Я вийшла з машини і озирнулася.

Двоповерховий будинок стояв на межі лісу і траси, наче обираючи, якому світу належати. Його світлий фасад м’яко відбивав денне сонце, не засліплюючи, а високі вікна спокійно дивилися на дорогу, наче звикли до рідкісного шуму машин. Дах із темної черепиці надавав будинку відчуття затишку та завершеності — як у місці, де завжди чекають повернення.

З одного боку до ділянки підступав ліс — густий, живий, пахучий хвоєю та сирою землею. Гілки дерев тяглися до будинку, відкидаючи візерункові тіні на стіни та доріжку. Ліс шелестів тихо, наче охороняючи це місце від зайвих поглядів.

У дворі, між старим кленом і акуратною огорожею, висіли гойдалки. Дерев’яна дошка була трохи стерта часом, мотузки потемніли від дощу, але це лише додавало їм теплоти та пам’яті. Гойдалки тихо гойдалися навіть без вітру, скриплячи знайомим, майже домашнім звуком.

Тут було неймовірно спокійно: шум траси долинав глухо і здалеку, ліс дихав поруч, а будинок стояв впевнено і тихо — як точка рівноваги між рухом і спокоєм.

— У тебе є діти? — щиро здивувалася я.

— Ні. Це будинок моєї сім’ї.

У вікні другого поверху мелькнула тінь. Я здригнулася і схопила хлопця за руку.

— Дивись! Ти бачив? Там хтось був!

— Ліка, — спокійно відповів він. — У цьому будинку троє дітей. Тут немає тіней.

Я відпустила його, сором’язливо відводячи погляд, але серце не заспокоїлося. Десь всередині будинку, за стінами та вікнами, щось тихо рухалося. Я відчула холодок, що пробіг по спині.

— Я… звідки мені було знати.

Хлопець усміхнувся, але його погляд пробіг по будинку, наче перевіряючи щось невидиме. Ми пішли всередину.

І коли двері зачинилися за нами, я мельком помітила у верхньому вікні слабкий рух, не зовсім людський. Легка тінь, ледь помітна, наче спостерігала. Серце стислося. Спокій виявився оманливим — темрява тут не зникала.