Глава 2

Ранок приніс дивне відчуття важкості. Здавалося, що ніч не закінчилася — темні події йшли за мною навіть крізь сонячне світло.

Я сиділа на кухні, розмірковуючи про те, що сталося вчора, коли пролунав дзвінок телефону. Серце завмерло. На екрані висвітився незнайомий номер.

— Ал… — пробурмотіла я. Дзвінок обірвався.

Хтось або щось явно стежило за мною. Я намагалася переконати себе, що це збіг, але внутрішній голос не бреше.

На лекції зосередитися було неможливо. Кожен звук здавався підозрілим, кожен погляд — прихованою загрозою. Коли викладач поставив запитання, я насилу видавила відповідь і одразу відчула, як аудиторія втупилася в мене.

Після пар я вирішила заїхати до магазину раніше. Ледь переступивши поріг, я помітила сліди — дрібні подряпини на підлозі й вітрині, ніби хтось перевіряв мене. І запах… той самий сирий запах підвалу, якого тут не було.

— Лі…ка… — тихо пролунало з темного кутка.

Я завмерла. Серце калатало шалено. Нікого не було. Коли я знову почула своє ім’я, ноги самі понесли мене геть із магазину — і я зіткнулася з ним.

— Якого біса?! Чому ти з’являєшся, коли відбувається всяка хрінь?! — випалила я.

Він мовчав, просто простягнув руку до підлоги. Я глянула вниз і побачила тінь. Вона рухалася інакше, ніж раніше: від неї виходило відчуття чогось мерзенного, готового вчепитися в моє тіло.

— Я ж казав: не відгукуйся, — промовив він, голос суворий, ніякого натяку на дружелюбність.

Волосся на потилиці стало дибки.

— то що ж я маю робити? — спитала я, голос тремтів. — Звільнитися? Лягти в дурку? Я не розумію, що відбувається!

Він ступив ближче. Повітря навколо тремтіло. На долонях спалахнули темні символи, а в очах заграла іскра вогню.

— Вчитися, Лі…ка. Вчитися бачити й захищатися. І запам’ятай головне: ніколи не довіряй тиші.

— То, може, ти такий благородний, навчиш мене? — фиркнула я роздратовано.

Він подивився на мене таким поглядом, ніби міг сам вбити за паскудні промови.

Раптом у магазині пролунав звук битого скла. На підлогу одна за одною падали пляшки. Хтось, здавалося, грайливо спостерігав за моєю реакцією.

— Твою матір! — вилаявся він, а потім додав: — Ходімо. Поїдемо до мене. Потрібно все роз'яснити.

Тиша після цих слів була важкою. Ми сиділи в його тачці, його погляд не відривався від дороги ні на хвильку. З момента як ми рушили, він мовчав. Ніяких як я чекала відповідей, пояснень, можливо зізнання? Ні, нічогісенько.Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Я вже знала одне: щось він приховує, щось дуже важливе. Можливо для мого ж блага, а можливо навпаки.

• То може скажеш хоч, як тебе звуть?