Глава 1

Я працювала в цілодобовому магазинчику біля траси — тихому місці, де частіше купують слабоалкогольні напої та сигарети, ніж продукти.
Нічні зміни тягнулися повільно, і час тут ніби застигав між мерехтінням ламп і гулом рідкісних машин за вікном.

Поки одного разу в склі вітрини я не побачила відображення людини, якої не було в залі.

Я кліпнула.
Відображення залишилося.

— Якого лиха… — пробурмотіла я.

Рука сама потягнулася до маленького кухонного ножа — того самого, яким я різала хліб і іноді лякала надто настирливих клієнтів. Серце билося десь у горлі.

Я повільно обійшла вітрину.
Відображення не рухалося.

— Ти зовсім хвора? — пролунало за спиною.

Я різко обернулася.

Він стояв біля входу — високий, у темній куртці, з важким, оцінювальним поглядом. Таким дивляться не на людей, а на проблеми. Мені раптом стало соромно за ніж у руці, ніби я й справді могла зі страху встромити його собі в живіт.

— Гей, — різко сказав він і схопив мене за комір, ривком відтягнувши назад.

У ту ж мить відображення зникло.
Як і він.

Я залишилася одна — з шалено калатаючим серцем і порожнім залом.

— Чудово… — видихнула я. — Напевно, мені все ж варто взяти вихідний і виспатися.

---

З того вечора дивні речі почали повторюватися.

Шепіт між стелажами.
Чужі тіні в кутках.
Запах сирості, ніби десь поруч відчиняли двері в підвал, якого в цьому кіоску ніколи не існувало.

Я намагалася ігнорувати те, що відбувається. Я взагалі-то скептик. Завжди була. Але ця чортівня не давала спокою — особливо думки про нього.

Зараз була дев’ята ранку. Я сиділа на парах, невиспана, з відчуттям, ніби мене переїхала вантажівка. Викладач щось говорив, але я думала лише про одне: чи з’явиться він знову цієї ночі.

Він з’явився.

Після пар я заскочила додому, переодяглася і поїхала на роботу, захопивши з собою перекус. Магазин стояв на краю міста — далеко, незручно, але платили добре.

Я розкладала щойно привезений товар по полицях. За вікном уже стемніло. В одному навушнику грала музика — звичка, від якої я ніяк не могла позбутися.

Дзвіночок на дверях тихо дзенькнув.

Я вже збиралася обернутися, коли почула за спиною дивний скрегіт — ніби щось дряпало метал.

— Лі-і-і-ка…

Мене ніби облили крижаною водою.

Я не дихала.
Не оберталася.
Просто стояла, вчепившись пальцями в коробку.

Вперше за всі ці дні мені стало по-справжньому страшно.

Двері знову скрипнули.

— Не обертайся, — тихо сказав він, стискаючи моє зап’ястя. — І не відповідай, якщо покличуть по імені.

Я побачила, як з-під прилавка до моїх ніг тягнеться тінь. Він ступив уперед раніше за мене. На його долонях спалахнули темні символи, і повітря стало важким, щільним, як перед грозою.

— Заплющ очі, — наказав він.

Я заплющила їх так сильно, що в голові загуло. Руки тремтіли. Я стояла, боячись побачити щось іще — щось, від чого тіло знову вкриється мурахами, а розум остаточно відмовиться шукати пояснення.

Коли все закінчилося, стало тихо.

Він стояв переді мною, важко дихаючи. На підлозі не залишилося жодного сліду.

— Хто ти? — запитала я, вже не приховуючи роздратування.

Він подивився на мене без емоцій. Лише брови трохи зійшлися на переніссі.

— Той, хто мав пройти повз.
Пауза.
— І той, хто не дозволить тобі залишитися з цим наодинці.